Читати книгу - "Королівство у спадок, Олег Говда"

Розділ 19

Прибій тихо й затишно шумів за спиною. Вода виявилася гірко-солоною. Значить море. І якщо вірити карті — ми на острові. Велику, якщо не основну частину якого займає гола скеля. На щастя, не така неприступна, як здалося на перший погляд.

— Не думаю, що тут знайдеться підземелля… — Леонідія вказала на добре помітну на скелі, приблизно на висоті пояса, лінію припливу. — Море давно б затопило. А з чого ти вирішив, що воно має бути?

— На моїй карті позначені місця, де можуть мешкати монстри. На кшталт того кракозябра, що ми під млином убили. А де ще подібному чудовиську мешкати, якщо не в похмурому та сирому підземеллі?

— Наприклад, у печері… — рука амазонки, як і раніше, була спрямована на скелю. — Он у тій… Чи цій…

Я глянув угору. Місцями стрімкі стіни перекреслювали горизонтальні та вертикальні рисочки. Тераси та ущелини. Деякі досить широкі. Принаймні можна намагатися залізти.

— От чорт... Нам року не вистачить, щоб перевірити кожну. Ти нічого не чуєш? Може, тебе й цього разу покличуть?

Дівчина нахилилася і підняла щось із землі.

— Ні. Ніхто не кличе. Але це й не потрібно… — вона простягла мені велике синє перо. — Знаєш, чиє?

— Гадки не маю. Страусине... чи що?

— Ти теж помітив, що воно синє? — гмикнула Леонідія, мабуть, не почувши, що я сказав. — Я спитала, не якого кольору, а чиє?

— Лія, вибач, я останніми днями стільки розповідав про втрату пам'яті, що просто не пригадую… чи сказав про це і тобі… — розвів руками. — І не треба так багатозначно посміхатися, це зовсім не кумедно. Так що давай не гратимемо у «відгадайку». Маєш що сказати — говори.

— Це перо синього орлана! — урочисто промовила амазонка. — Легендарного птаха. Такого стародавнього та рідкісного, що його давно вже вважають вигадкою. За переказами, коли перші люди прийшли у цей світ — сповнений чудовиськ та кровожерливих монстрів, сині орлани стали нашими єдиними союзниками. І, якби не їхня допомога — люди нізащо не перемогли б у тій війні.

— Куди ж вони поділися потім? Люди, перемігши, перестали потребувати союзників, а горді птахи не захотіли стати слугами, посівши місце між конем і собакою? Чи сині пір'їни стали надто цінним трофеєм?

— Не зовсім так… Просто орлани встигли добре вивчити людей. Тому не стали чекати, коли колишні союзники почнуть за ними полювати, і пішли самі. Тихо і непомітно... Вчора їх ще ніби бачили, а сьогодні вже жодного й ніде.

— Хіба таке можливе?

— Хто знає, — знизала плечима амазонка. — Все це відбувалося за тих часів, коли навіть ще моя бабуся не народилася.

— Тоді нам пощастило... — я провів пальцями по перу. — Зовсім свіже. І навряд чи його звідкись вітром принесло.

Потім глянув угору.

— М-да… Високувато, однак. Але іншого способу переконатись немає.

— А може, ще раз скористатися картою? — Запропонувала дівчина. Як і кожен степовий житель вона відчувала несвідомий страх перед горами.

— Не вийде… Надто великий масштаб. На ній острів і то позначений невеликою ляпкою. Добре, що опинилися на березі. Могли й у воду плюхнутись… Але, за підказку дякую.

— Яку?

— Щодо евакуації. Тепер можемо лізти без страху. І якщо заберемося так далеко, що злазити буде ще страшніше — перенесемося в інше місце. А то й просто в замок.

Як не дивно, стежка виявилася неподалік. Не втоптана, звісно, а у вигляді промоїни. Віками дощі та вітри точили камінь, доки не зробили в ньому жолоб. Спершу вузенький, але з роками він ставав дедалі ширшим. Не настільки, щоб йти, як по тротуару, але все ж таки досить зручний, щоб не вишукувати опору для ніг на кожному кроці.

Щоправда, лише в нижній частині… Де потік набирав сили. А чим вище ми дерлися, тим вужчою ставала стежка. Іноді зовсім зникаючи. І тоді вже доводилося чіплятися за скелю руками, притискатися до каменю спиною і просуватися дрібними, приставними кроками.

Як справжній джентльмен, я пропустив дівчину вперед. По-перше, Лія на цьому наполягла. А по-друге, — я вдвічі важчий. Тож, якщо зірвусь, їй мене все одно не втримати. Навіщо ж падати обом?

Тераса зробила черговий поворот. Далі стежка обривалася. Розрив невеликий — лише півметра, але невеликим уступом нагору. Ніяк не переступити. Тільки перестрибнути. Що Леонідія і зробила.

— Ой!

Півметра не відстань, і дівчина, звичайно ж, з легкістю подолала його. Підвела скеля. Уступ, на який Лія приземлилася, виявився не таким міцним, як виглядав, і обсипався під її ногами.

— Тримайся!

А ще кажуть, що немає нічого швидшого за думку. Подумати не встиг, а слово вже вилетіло. Начебто, без моєї поради, Леонідія сама не здогадалася б. Емоції…

Врятував спис. Недаремно амазонка взяла його з собою, хоч я і пропонував залишити зайву амуніцію біля підніжжя. От і знадобилося. Вже падаючи, Лія спритно встромила його в ущелину і повисла на держаку.

— Тримайся…

Можна крутитися скільки завгодно, але нічого розумнішого в голову не лізло. А дивитись мовчки — треба мати не нерви, а сталеві троси.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍