Читати книгу - "Гумовий Київ рожевих мрій"

я крізь сон мудрувати і хоча б трішечки відтягнути час.

— Ну, любий… ну, прокидайся, — не вгамовувалася вона.

Таки добудилась. Я вдягнувся, вийшов на двір і, о боги, я зрозумів, що абсолютно не знаю місцевості. Подивився праворуч, глянув ліворуч — мені жопа. Я спізнюсь на роботу, і мене нахрен виженуть. Я швиденько перетелефонував Оленці.

— Сонечко, де я знаходжусь? Скажи мені, хоч як дістатися до дороги, до рейок, до моря, куди завгодно, лише б на транспорт.

— Зачекай, зараз я вийду, — обізвалась Оленка.

Вона вибігла через кілька хвилин, поглузувала з мене, а я, натомість, відмахувався від її жартів.

— Де дорога? Де цивілізація? — все бубонів я.

— Зараз. Чекай, усе буде, — заспокоювала вона.

Ось ми вже вийшли до дороги. Там була трамвайна колія.

— Що це за район? — перепитав я.

— Воскресенка, — посміхаючись, відповіла Олена.

Оскільки номерів трамваїв я не знав, а заїхати бозна-куди мені дуже не хотілось — ми упіймали таксі, і я, розцілувавшись із коханою, вирушив на роботу.

Працювати із французами виявилось не так складно, тільки мовний бар'єр дуже заважав. Зробивши собі висновки з цього приводу, я почав вчити одне речення за ніч. Цілу ніч ходив і долдонив його собі під ніс, а вранці, коли приходили Давид і Сіріл, я на них це речення випробовував. Вони або нічого не розуміли, тоді я ображено хапав розмовник, підходив і пальцем тикав у транскрипцію, і тим самим пояснював те, що я хотів сказати, або ж розуміли і виправляли мене, навчаючи акценту і вимові.

Взагалі-то нормальні хлопці. Сіріл, наприклад, слухає метал, і на цьому ми з ним зійшлись у смаках, а Давид — розпиздяй, і з ним було просто весело, хоча коли справа торкалася роботи, він ставав серйозним і навчав нас дисципліні. Мав право. Кондитерська, яка прихистила мене в своїх скромних стінах, була у п'ятизірковому готелі «Прем'єр Палац». Відповідно, що таке мажорське місце потребує гарної продукції. Якщо ще брати у співвідношенні ціну, місце, якість — то він нас ще й мало дрючив.

Нарешті в мене почалися вихідні. Ми з Симоном знову узялися за гітари і почали проводити свої репетиції. Вихідних у мене було аж три штуки, і тому я міг собі дозволити пересиджувати цілими днями із Симком.

Мене перевели працювати на пекарню, і в кондитерській мені так попрацювати й не довелось. Зате мені подобався графік роботи пекарні — я працював три через три, а отже, й наробитися встигав, і відпочити.

Упродовж своїх законних трьох днів ми стирали струни і нівечили собі пальці. Я зривав голос на кожній репетиції, а тому став трохи берегтися. Та задуже берегтися не можна було, адже репетиція — це маленький концерт і, щоб добре підготуватися, нам потрібно було грати і співати так, як це ми будемо робити на конкурсі. Так ми й робили. Сусіди поки що не жалілися, але ми не засиджувались допізна, хоча з нашої квартири інколи лунали такі крики, що, якби був я нашим сусідом, то обов'язково подзвонив би куди слід.

Невдовзі я зрозумів, що знаю ці шість пісень, котрі ми готували, як те, скільки відсотків зусиль буде затрачено, щоб увімкнути мій магнітофон чи подлубатися в носі — тобто знав їх бездоганно. На ці здобутки пішло близько півтора тижня. Це добре, що ми вклались у такий маленький термін, значить, залишиться ще час відточувати майстерність, зазубрювати, вчити. Тим більше, можна було б попрацювати над собою, щодо того, як себе поводити на сцені і що говорити людям. Не вийду ж я, як баран, встромлю роги в підмостки, тупо відіграю свої пісні, і звалю звідти? Звісно, що ні. І ми продовжили заняття.

Музиканти, знайомий мені дует, охоче погодились взяти участь у проекті. Я дав їм координати, і вони, попередньо подякувавши за наводку, попленталися зі своєю демкою до наших знайомих шоуменів. Через годину вони передзвонили мені і сказали, що їх прийняли. Виявляється, що навколо проекту, котрий зібралися втілити в життя наші знайомі діляги, створився зовсім невеликий ажіотаж.

Вічний рух.

Воскресенка — це, звісно, не найгірший варіант з існуючих, але, транспортна розв'язка, котру нам обіцяли господарі квартири, насправді виявилась суцільною брехнею. Я два дні проїздив на роботу на таксі, що негативно позначилось на вмісті моїх кишень.

Виявилось, що шлях наш на велику землю міг лежати або на сто шостій маршрутці до «Петрівки», або на трамваї до «Чернігівської». Другий варіант був дешевший, якщо, звісно, купити проїзний квиток, котрий коштував тридцять три гривні — це полегшувало моє фінансове становище. Другий варіант, окрім того, що дешевший, був ще й кращим. Але! Як і у всьому транспорті, крім, звісно, власного або таксі, є недоліки. Не буду перелічувати переваг. Для мене перевага — це мета, до якої я прямую з допомогою транспорту, і мінімальний час, який я при цьому витратив. Кажуть, що краще погано їхати, ніж добре йти, от і я так. До речі, про недоліки. Основний з них — це натовп, який тільки-но побачивши на обрії транспорт, одразу ж бидліє. Мені цікаво спостерігати, але брати участь в цьому не люблю. Дуже смішно спостерігати за войовничим виразом обличчя бабусьок та дідусьок перед тим, як вони, немов пірати карибського моря, збираються брати на абордаж черговий трамвай. Вони починають нервово переступати з ноги на ногу, розігріваючи м'язи. Це свого роду ритуальний танок Богу Сидіння перед тим, як відбудеться бій за місце під сонцем і, по змозі, біля вікна. Ці учасники бойових дій, мені так здається, під час Другої світової з меншою завзятістю в атаки ходили. Ось трамвай або, як я його називаю, трамадол, бо я кайфую від подорожі в ньому… Так ось, трамвай заходить на платформу, і пенсіонери, інваліди, ветерани та інша нечиста сила, збившись у войовничі зграї, починають кучкуватись біля місць потенційного відкриття дверей. Коли трамвай трохи протягується далі, ніж потрібно, то ми можемо побачити хаотичні пересування негласних спільнот. Хтось обходить збоку, хтось, притулившись до трамвая, біжить за ним, відштовхуючись милицею і останньою ногою від землі для здійснення форсажу, а дехто просто розштовхує і лізе, що не суперечить його моральному вихованню і кодексу честі. Якщо тобі раптом пощастило опинитися в епіцентрі скупчень цих людських мас похилого віку під час штурму трамваю, то пощади не чекай. Подорож для тебе буде невимушеною. Тебе невимушено занесуть до середини вагону без права на переписку, зовсім невимушено там розташують в такій же невимушеній позі, і невимушено й успішно