Читати книгу - "Меч Сагайдачного"

дочка самого гетьмана Ружинського, князя з найдавнішого роду, який з’явився на світ від нащадків короля Данила Галицького і великого князя Гедиміна!

Але ж які багатства взяв у землях поганських «Чорний гетьман»! Хоча лише рік володів багатими землями, які набув милістю короля Баторія! Куди поділося те золото? Невже в землю закопав, а де — про це навіть дочці єдиній не сказав? А може, витратив усе на походи свої славні та на козаків своїх відданих? І забув про дочку? Може, й не забув, а радше не до неї було перейнятому помстою величному гетьману.

Розірвало його на шматки тими-таки пороховими зарядами, які він сам і закладав, щоб зруйнувати Іслам-Кермен... А може, й сам шукав тієї смерті пан Ружинський, на той час геть зсохнувши серцем за коханою дружиною. Не брали його в бою і в походах ні шаблі, ні кулі, ні ядра, ні хвороби. Ось і почав благати Бога — і злетів до небес, до своєї любої дружини.

І все-таки той хлоп Пилип зізнався, що викопав барильце, яке пан йому довірив на зберігання. А може, є ще закопані барила й лежить золото без роботи й користі для Речі Посполитої? А він, ясновельможний комісар короля і сейму, скаче голий на коні, та ще навиворіт, та ще й під сміх клятих хамів! Потрібно обов’язково подумати про це золото, щоб не використали його вороги Речі Посполитої. А їх у цих прикордонних землях із року в рік стає все більше.

— Та немає в цієї козацької удови Агафії золота! — несподівано сам для себе вигукнув Якуб. — Адже збирали його для викупу, певно, з усієї околиці!

Потім він різко зірвався з перин і гукнув служку, щоб одягав.

— Що там надворі — ніч іще чи вже ранок?

— Давно ранок, ясновельможний пане комісаре, — відповів служка.

— Чому в хаті так темно? І чому не розбудив? Є що від Яська?

— Ти ж не велів будити, ясновельможний пане. Темно, бо такий тут звичай — на ніч вікна щитами зсередини закривати. Стережуться розбійного люду. А від Яська сигналу немає. За тим пильно стежимо, і таємники вже давно напоготові.

— Панцирники як?

— Козаки задоволені. Добре вчора повечеряли, та й уранці встигли наїстися. Уже багато хто й коней на річку зводив, напоїв і почистив. Усе добре, ясновельможний пане.

— То й гаразд, — мовив Якуб, завершуючи вдягання.

Сказав — і відчув, що на серці все ще лежить тривога від клятого сну. А може, й ще від чогось.

Біля ґанку пана комісара вже, певно, довгенько чекав Пилип. Він низько вклонився і щиро поцікавився:

— Як відпочили, ясновельможний пане?

— Спав, — буркнув Якуб. — Коли людей моїх відвів до тих ключів?

— Як і велів пан — щойно небо сіріти стало. А там вони сказали: «Йди у своїх справах. Далі ми самі». То я й пішов. Справ на хуторі завжди багато. Особливо вранці. А ось і наша паніматка! Ти ба, яке диво! Як легко йде й усміхається. Такої усмішки я вже два роки не бачив. Невже якісь новини приємні від панича нашого, а може, ангела зустріла біля тих джерел?

— Біля джерел? — здивувався пан Собеський.

— Авжеж. Щоранку йде вона до тих вод і довго сидить. Дивиться на струмочки, слухає птахів і чекає...

— Чого чекає?

— Мене тут ще не було, але багато хто мені говорив, що перед народженням Богдана прийшли на хутір три старці сивочолі. Довго про щось говорили з паном Хмелем, а потім повели їх із дружиною до лісу. Там, кажуть, кожен із них ударив своїм посохом об траву — і там, де стояли старці, завирували три джерела. Сказали тоді ті діди, що народить пані сина й повинна вона того сина щонеділі обмивати водою з цих джерел. І якщо на них дивитися, то починати з правого і закінчувати лівим. А не навпаки! Тоді й буде синок здоровим і житиме на користь людям. Так пані й робила. А з шести рочків Богданчик і сам бігав до тих джерел. І в похід ішов, умившись трьома водами. Ось лише не допомогли вони йому. Доброго ранку, пані!

Із тими словами Пилип побіг до воріт, до яких уже підійшла дружина покійного сотника.

Якуб із задоволенням відзначив, як змінилися обличчя його людей і панцирників. Вони добре відпочили, наїлися і привели до ладу коней. Кожен із них охоче кланявся йому і бажав доброго ранку та милості Господньої.

Залишалося подякувати пані Агафії. Можна, звісно сказати, що це борг перед Річчю Посполитою привів воїнів на постій у хутір. А той борг такий, що платити за нього не потрібно. Але це був не той випадок, і Якуб Собеський вирішив вручити вдові за постій десять золотих. Все ж сумнівався Якуб, що десь тут нудиться в бочках золото. А якщо й нудиться, то ніхто жінці про це ніколи не повідомить. Навіть дружині сотника козацького. Можливо, батько сказав синові своєму Богданові. Але чи повернеться той Богдан із полону каторжного? Небагатьом галерникам це вдавалося.

Підійшовши і вклонившись господині хутора, Якуб на деякий час онімів. Учора він бачив утомлену, вбиту горем, хворобливу вдову. А зараз перед ним стояла висока, красива, ще молода козачка, з характерним для її роду красивим обличчям, гордо піднятою головою і трохи глузливими очима.

Дивовижне перевтілення. Згадались Якубові Собеському балачки про те, як козачки періодично знаються з усякими лісовиками, домовиками, скарбниками, польовиками та іншою нечистю. Отримують від них трави таємні, настоянками яких поять своїх чоловіків, — і від того буйні, горді й неприборкані козаки побоюються своїх дружин і завжди просять у них поради у важливих справах. А декого, особливо баб на київських базарах, пан комісар і сам залюбки повважав би відьмами, якби не був таким високоосвіченим.

— Видно, ніч пішла на користь, пані? Добре виспалася наша господиня? — після довгої паузи запитав Якуб Собеський.

Удова широко й сліпуче усміхнулася.

— Та що той сон. Сама мука. Забрав мій Михайло радість і спокій з хутора. Щоночі знемагаю, думаючи про те, які муки приймає мій Богданко в полоні агарянському[124]. А тут перед світанком немов хтось сказав: уставай і йди туди, де сина обмивала недільною водою. То я й побігла до того місця. А там... У мене серце мало не вискочило. Сидить парубок! Думала: ось воно, диво Господнє! Повернувся мій