Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"

- Все. Наприклад... хм... чим ти захоплюєшся?

- Найбільше я люблю дивитися телевізор і колупати в носі. - Єхидно простяг я.

– Оу. – вигукнула Ліка, трохи розгублено, але вже за мить начепила на обличчя шанобливу посмішку, ніби мої «хобі» і справді були гідні поваги.

- О, ну і звичайно, курити траву. Це взагалі – моє улюблене заняття. – додав я.

Ліка знову кивнула, приймаючи мою відповідь.

- Ну, а ти? Чим ти любиш займатися? - відкинувшись на спинку стільця, спитав я, з цікавістю дивлячись на дівчину.

– Я? Ох, я… Я люблю міняти мужиків, як рукавички. Хоча… які рукавички… набагато частіше, скажімо… як труси. - Відповіла Ліка, хижо посміхаючись, відразу приймаючи правила гри.

У цей момент до столу підійшов офіціант і, мабуть, почувши уривок фрази, кинув на неї приголомшений погляд. Втім, він відразу сховав його за ввічливою посмішкою і запитав, чи готові ми замовити.

Ліка підвела очі, і розпливлася в сліпучій усмішці, кокетливо знизала плечима - вона помітила той погляд офіціанта, і чомусь відразу захотіла утвердитися перед ним і переді мною у своїй ролі. Спостерігати за цими її перевтіленнями було дотепно, однак я ніяк не міг зрозуміти, навіщо вона це робить. Навіщо навмисно намагається дискридитувати себе переді мною. Наче грає в гру під назвою "нехай йому на зло, мені буде іще гірше"... 

- Я чула, що морепродукти підвищують лібідо... - Протягнула дівчина з запитальною інтонацією, піднявши на офіціанта грайливий погляд, і водячи пальчиком по обідку келиха. У неї навіть поза змінилася - вона ніби розтеклася на стільці. Ну як грає – мимоволі захопився я. Який талант!

- Та що ви? - Поперхнувся хлопець, потім кашлянув, додав. – О, ну мабуть, так. Щось про таке я чув.

- Тоді несіть усе. - Невинно заплескавши очима, дівчина кинула на мене запитальний погляд, ніби питаючи дозволу. Я ледве ховаючи посмішку, кивнув.

Офіціант, зашарівшись, записав замовлення і пішов. Ліка знову сіла рівніше і подивилася на мене.

- Мм… Скільки у тебе було дівчат? – продовжила перерваний діалог дівчина.

- Ти питаєш це у всіх своїх «трусів»? – посміхнувся я.

– Ні. Тільки у тих, у кого готова закохатися, вийти заміж, народити дітей та прожити довго та щасливо. - З навмисне серйозним виглядом видала дівчина.

- Яка честь. Я серед них. – пробурчав я, опустивши очі. Посмішка чомусь сповзла з обличчя. Щось глибоко всередині подряпнуло від її слів, чорт його знає чому, і тут же пройшло. На секунду я спіймав себе на думці, що мені прикро від того, що все це тільки фарс. Це була досить дивна емоційна реакція, і я зробив позначку у своїй голові - подумати над цим на дозвіллі. Тряхнув головою і знову підвів очі. Ліка дивилася запитливо, чекаючи відповіді на своє запитання. - Небагато. Я не рахував.

- Ясно. – кивнула дівчина, чи то задоволено, чи то засмучено – розгадати її вираз обличчя я не встиг – у цей момент знову з'явився офіціант.

- Ну, твоя черга питати. - Тільки-но хлопчина перестав розкладати перед нами прилади і відійшов, сказала Ліка і подивилася на мене з цікавістю.

Я замислився, розглядаючи дівчину, і звузивши очі спитав.

- Що про тебе думають оточуючі?

Ліка на секунду зависла, схоже питання поставило її в глухий кут, але трохи подумавши, відповіла.

- Останнім часом нічого хорошого, я гадаю. - сказала з усмішкою, але в погляді промайнула ледь помітна образа.

- Чому?

- Я не знаю. Збіг обставин, можливо… Не знаю. – Знизавши плечима відповіла дівчина з погасаючою усмішкою. - От чому ти, наприклад, мене не злюбив?

Я спочатку пирхнув, потім, бачачи її запитальний погляд, зрозумів, що вона не жартує, ставлячи мені це запитання. Вона справді вважає, що я її не злюбив?

Ні, я не сперечаюся, я часто глузував з неї, знущався, але хіба це говорить про антипатію чи неприязнь? Швидше, якраз навпаки. Я ретельно маскував свою симпатію під байдужістю і зневажливою недружелюбністю, але грав настільки погано, що кожен розкусив би мене за дві секунди. Невже вона не розкусила?

- Не можна не злюбити книгу, яку не прочитав. Не можна не злюбити страву, яку не скуштував. – витіювато відповів я, спостерігаючи за реакцією дівчини.

- Оу, - простягла Ліка, дивлячись на мене із сумішшю здивування та розгубленості, - ти хочеш сказати…

- Я хочу сказати, що я тебе не знаю настільки близько, щоб погано до тебе ставитися.

- Але ж ти склав про мене якесь судження, і мені здається, що воно не дуже втішне…

– Я міг помилятися. - З губ зірвалося незаплановане одкровення, і я закрив рота, з силою стиснувши губи. Здається, я починав говорити зайве. Це був безглуздий порив, мабуть продиктований бажанням прогнати цей невиразний смуток і образу, що причаїлися в очах навпроти. Не варто мені цього говорити. Але слово – не горобець.

  Невдоволений сам собою, я стиснув зуби. Ліка ж дивилася на мене широко розплющивши очі, ніби не вірила своїм вухам.

– Я думаю, що міг помилятися у своїх надто поспішних висновках. - Промовив я, роблячи над собою чимало зусиль. – Я поки що не зрозумів. Та й ти… ти не протистоїш моїм міркуванням, хоча знаєш про них. Тож я не можу зрозуміти, ти просто підігруєш, або вони все ж таки вірні…