Читати книгу - "Зелений Змій, або Алкогольні спогади, Джек Лондон"

Та вернімося назад. Після приємної плавби в басейні та цікавої подорожі верхи, чи то в гори, чи в Місячну Долину, я почував себе таким веселим, таким задоволеним, що хотів стати ще веселішим, ще задоволенішим. І я знав, як це зробити. Один коктейль перед вечерею був ні до чого. Два або три коктейлі — це найменше, що мені потрібно. І я їх випивав. Чому ж мені було б не пити? Від цього загострювалося почуття, що живеш, а я ж так палко кохав життя! Отож пити стало для мене щоденною, неодмінною потребою.

Тоді я почав знаходити причини, щоб випити ще зайвий коктейль. Це могла бути радість, що зібрався гурток приємних гостей; злість на архітектора або злодійкуватого муляра, що будував мені шопу; смерть мого улюбленого коня, який напоровся на огорожу з колючого дроту, або добрі звістки, що прийшли ранковою поштою від моїх видавців. Байдуже, яка була причина, коли в мені зростало бажання. Річ у тім, що я прагнув алкоголю. Після двадцяти з лишком років мого знайомства із Зеленим Змієм я ніколи раніше не прагнув алкоголю, тепер почав його прагнути. І моя сила стала моєю слабістю. Мені треба було два, три, а то й чотири коктейлі, щоб досягти ефекту, для якого звичайній, пересічній людині досить випити один.

Я додержував твердо постанови: ніколи не пити, поки не скінчу своєї щоденної праці, написавши тисячу слів. А коли я її кінчав, коктейль ніби ставив у моєму мозку стінку, відгороджуючи цю частину дня від решти його, присвяченої розвагам. Робота, немов здимівши, випарювалась із моєї свідомості. Я ні разу не згадував про неї до дев’ятої години ранку другого дня, коли знову сідав писати тисячу слів. Це була дуже цінна для мене здібність забуватися. Я зберігав енергію завдяки тому, що алкоголь споруджував оту передільну стіну. Не такий вже страшний Зелений Змій, як його малюють. Він чинить багато доброго людям, от хоч би й мені.

І я робив свою, повну здоров’я, щирості та користі, працю. В ній ніколи не було песимізму. Під час своєї довгої хвороби я навчився жити. Я тепер знав, що ілюзії потрібні, й я звеличував їх. Ще й тепер мої твори чисті, живі, оптимістичні й ваблять до життя. Критики завжди запевняють мене, що надлишок життя так і б’є у мене через край, я сам вірю в ілюзії, про які говорю.

І як я уже відійшов від теми, дозвольте мені поставити запитання, яке я ставив собі десять тисяч разів. Чому я пив? Яка була в цьому потреба? Я був щасливий. Чи пив я тому, по був дуже щасливий? Я був дужий. Чи пив я тому, що був надто дужий? Чи, може, тому, що мав над міру багато життєвої сили? Я не знаю, чому саме. Я не можу відповісти, хоч маю одну гадку, що раз у раз набирає більше певності. Я надто багато років приятелював із Зеленим Змієм. Лівша після довгих вправ може призвичаїтись працювати правою рукою. Може, я, не бувши алкоголіком, став ним через те, що часто вживав напої?

Я був такий щасливий. Видужавши після довгої хвороби, я зазнав кохання жінки. Заробляв тепер усе більше грошей з меншою витратою енергії. Здоров’я так і пашіло з мене, спав, як дитина. Писав я й далі книжки, що мали успіх, а своїх політичних ворогів побивав фактами, що їх життя щодня стверджувало, даючи міцну підвалину моїй позиції. Ні вдень, ні вночі я не знав лиха, відчаю чи жалю. Я весь час був щасливий. Життя моє було, як нескінченна пісня. Мені навіть шкода було кількох годин щасливого сну, бо якби не проспав їх, то мав би ще більше радості. І все ж я пив, Зелений Змій непомітно для мене, підготовляв ґрунт для нової хвороби, до якої тільки сам спричинився.

Що більше пив, то більше мені треба було випити, щоб досягти однакового ефекту. Коли я їздив з Місячної Долини до міста і обідав там десь, одного коктейлю на столі було замало для мене. Він не давав мені бажаного передобіденного піднесення. Тому, ідучи обідати, я, щоб викликати це піднесення, мусив випивати два-три коктейлі, а коли зустрічав приятелів, то й чотири, п’ять, шість, бо вже не важило, скільки саме. Якось я дуже поспішав і не мав часу чекати, поки виготують кілька коктейлів. Блискуча думка спала мені у голову. Я сказав буфетнику виготувати мені подвійний коктейль. З того часу я, коли поспішав, завжди замовляв подвійний коктейль. Це зберігало мені кілька хвилин.

Одним із наслідків цього регулярного тяжкого пияцтва було почуття пригніченості. Мій мозок так призвичаївся від штучних засобів здобувати жвавість та піднесення, що без них він був наче мертвий. Алкоголь ставав усе більше й більше потрібним, якщо я хотів зустрічатися з людьми та бути бажаним гостем у їхньому товаристві. Я спочатку мусив відчути це підхльостування батогом, цей вогонь алкоголю, розмах уяви, блиск веселості, лоскіт сміху, дотик та жало сарказму, усмішку на всіх обличчях, — а тоді вже пристати до товариства.

Другий наслідок був той, що Зелений Змій знов почав ставити мені пастку. Він знов почав насилати на мене мою довгу хворобу, спокушаючи знов домагатися істини, знов скинути з неї її запинала й глянути уважно на її обличчя. Але це робилося поволі. Мої думки знов, хоч і дуже повільно, ставали жорстокі.

Часом у мозку мені спалахувала застережлива думка: куди ж заведе мене таке неугавне пияцтво? Але Зелений Змій швидко вгамовував ці запитання. «Ходімо вип’ємо, й я все тобі скажу», відповідав він. Я так і робив. Для прикладу наведу одну подію, про яку Зеленому Змієві ніколи не докучало нагадувати мені.

Зо мною трапився один нещасний випадок, що вимагав досить серйозної операції. Якось уранці, через тиждень після операції, я лежав на ліжку в шпиталі, слабий та вимучений. Моє завжди засмалене сонцем обличчя стало хворобливо-жовтим, хоч це й мало було помітно, бо заросло воно тепер бородою. Лікар, збираючись уже додому, стояв край ліжка. Він незадоволено поглядав на цигарку, яку я палив.

— А це вам не завадило б кинути, — сказав він, — бо наслідки врешті будуть погані. От гляньте на мене.

Я подивився. Він був приблизно мого віку, широкогрудий, широкоплечий, з блискучими очима і червоним, здоровим обличчям. Найкращий зразок людської породи, що й казати!

— Я теж колись палив, — провадив він. — Цигарки. Але потім кинув. І гляньте, який я.

Він пишався, і мав рацію, бо свідомий був свого здоров’я. А за місяць він помер. Це не був нещасний випадок. З пів десятка різних мікробів із довжелезними вченими назвами напали його й знищили. Ускладнення були надзвичайно дивні й так його мучили, що за кілька днів до смерті крики агонії цього напрочуд здорового чоловіка чути було на всю околицю. Він так і помер, кричачи.

— От бачите, — говорив Зелений Змій. — Він беріг себе. Він навіть облишив палити цигарки. А що він з того має? Гниє собі, правда? Мікроби однак можуть доконати. Ніщо його не вберегло. Твій розкішний лікар вжив усіх заходів, а мікроби його доконали. Коли бацила летить, ти не знаєш,