Читати книгу - "Реактивація, Кулик Степан"

Так, мер говорив щиро. Те, що думав… і я, заглянувши у його божевільні, сповнені туги очі, плавно натис на спуск.

Ні, це не було помстою. Я ж зовсім не знав Ларису. Та й месником за понівечені долі усіх тих, кого могла спіткати її доля, не був. Це була милість…

«Вітаємо! Ви завершили ланцюжок завдань «Маскарад смерті». Тепер ви знаєте, що в Куполах поміж людьми живуть створіння неземного походження, ціль яких знищити землян на Террі-201. Нагорода — елемент живлення для генератора силового поля. 500 золотих кредитів. Карта південного континенту. Нагорода лежить у сейфі.

Увага! Вам доступний новий ланцюжок завдань «А що назовні?» Нагорода — 1000 пунктів досвіду. Бонусний комплект обладунків під одного із членів вашої групи. Штраф за провал завдання — смерть. Обмеження в часі — 10 діб. Прийняти? Так/Ні?»

Хрена собі приколи! Хоча, якщо вдуматися, що такого надзвичайного? Та ж усе наше життя — ходіння по лезу. Крок вліво, крок вправо і усьо… фініта ля комедія. Так що не настрашите. Беру… Буде Вероніці весільний подарунок. А то я, хоч і обіцяв, а на разі не те що перстня, навіть квіти купити не спромігся. Все якось не до того було.

— Прийняти.

«Вітаємо. Вам доступне перше завдання в ланцюжку завдань «А що назовні?». Виберіться з К-019 впродовж найближчої доби. Нагорода — комплект НЗ космодесантника. Штраф — втрата супутника»

Та щоб ви сказилися! Як не сіль в оці, то скабка в п’ятці. Тепер ще й за Ніку переживати…

До речі… Як її лише не обзивали. То супутник, то член групи, а я досі ще навіть не глянув, що то таке і з чим його їдять. І знову не гляну. Бо спальня мера, з його трупом на ліжку, не найкраще місце для вивчення логів. Треба хапати нагороду і робити ноги. Як то кажуть, дякуємо цьому дому за гостинність, але вдома таки краще.  

Дорога до боксу, в якому Ніка мешкала разом з батьками, теж обійшлася без пригод. Якщо не рахувати такими здивовані погляди двірників, для яких підійматися разом з сонцем — щоденна норма і звичка, тоді як для пересічного мешканця купола — це подія, котру можна ставити на один щабель із подвигами Геракла.

Сонце ще тільки-но визирнуло з-за обрію, весело розкидаючи теплі промені і обіцяючи черговий спекотний день. Ну так літо… На Террі-201 і зими не надто холодні. В усякому випадку, тут, на південній частині материка. В районах К-068 чи К-99, кажуть, значно прохолодніше. Навіть сніг випадає і не тане добрих чотири-п’ять місяців. Але я особисто не бачив. Не доводилося там побувати. Ці модулі найменш заселені. Всього кілька сотень мешканців. Тож, там навіть Арени немає. Відповідно, і мені там нічого було робити. Хоч поїздити за останні п’ять років, з різними товариськими виступами чи згідно графіку відбіркових боїв чемпіонату, довелося чимало.

Тренування, бої, гулянки після перемог чи програшів… не давали часу особливо розглядатися по боках. Та й, здебільшого, це не мало сенсу. Всі модулі життєзабезпечення були спроектовані однаково і відрізнялися тільки розмірами. Однак, серед вервиці усіх тих, немов скопійованих поселень — одне впало в око. К-025. Куди ми якось завітали з показовими виступами. За гроші, звісно… Своєї Арени в К-025 теж не було.

Капітан грузовика промахнувся чи з якої іншої причини, але цей модуль розгорнувся так, що прихопив частину озера. На березі якого мав постати. В результаті, житлова площа суттєво зменшилася — в Куполі проживало всього п’ять чи шість сотень колоністів, зате це було єдине людське поселення з власною водоймою і, як наслідок, парковою зоною.

Непродуктивно, всупереч будь-якій логіці побудови модулів життєзабезпечення, зате — гарно. Я тоді подумав, що як постане питання вибору житла, то залюбки оселився б тут на старості.

 І тепер, йдучи до Ніки, я все більше схилявся, що квиток на бронехід треба брати саме до К-025. Хоч і довга дорога, зате там нас точно ніхто шукати не стане.

Я вже майже остаточно переконав себе у вірності вибору, коли від несподіваної думки аж зупинився. Трясця! Оце я захопився. Приватний детектив — матері його ковінька. За усім тим розслідування мало про головне не забув. ШІ! Я ж не сам по собі в усе це вплутався, і не задля розваги. У мене є серйозне і дуже важливе завдання. Я б сказав — доленосне. Як би пафосно це не звучало.

А я ще ні на крок до мети не наблизився…

Хоча… Гм… А чи не тому мені так наполегливо рекомендують і буквально підштовхують до того, щоб я залишив Купол?

А, що? Схоже. ШІ ж казав, що Система підхопила його завдання, як глобальне, тобто — імператив. І тому генеруватиме ситуації так, щоб я не лише розвивався як супер, але й рухався до цілі. Логічно? Ще й як. І уся ця катавасія з вбитою дівчиною, збоченцем мером і навіть квергами — усе це ланки одного ланцюга. Кінцева мета якого, примусити мене вибратися назовні. Навіть одна із останніх нагород — карта материка, не те що натякає, а криком кричить: рухайся, хлопче!

Тож не затишне місце мені треба шукати, а шлях до Центру Управління. І, якщо я правий, то він має бути відмічений на карті.

Виймаю з інвентаря, розгортаю… Бінґо! Окрім рідко розкиданих білих цяток Куполів, у верхньому лівому кутку добре помітна помаранчева крапка в колі. «Планетарний Цент Управління». Шукаю рідний К-019… Ого. Далеченько… Не через всю карту навскоси, але й не набагато менше. А найближчий до Центу модуль — К-046. Що ж… От і відповідь. Туди нам і треба. Сумніваюся, щоб бронехід доходив аж туди без пересадки… все ж не одна тисяча кілометрів, але — головне обрати правильний вектор. А далі просто пересідати з одного потяга на інший. Гроші є… Тож раніше чи пізніше, але доїдемо. А там, як карта ляже. Поживемо — побачимо. Немає сенсу загадувати.