Читати книгу - "Війна Калібана"

- Ну може, але я готова стило собі в око загнати, аби збити ритм.

Розвідник кивнув і поплескав її по руці, жест який він став робити частіше. Рух лишався не менш дратівливим та патерналістським, проте тепер Боббі стурбуватися чи бува Торсон не почав упадати. Це був незручний момент.

Вона відсунула руку і хилилась до розвідника, поки він не повернувся і не глянув їй у вічі.

- Чому, - прошепотіла жінка, - ніхто не говорить про клятого монстра? Хіба ж не для того я – не для того ми тут?

- Тобі варто зрозуміти як ці речі працюють, - відказав офіцер, відверунвся від неї і почав копирсатися у своєму терміналі, - політики рухаються повільно тому що ставки дуже високі і ніхто не хоче стати тією особою, яка все завалила.

Він опустив термінал і підморгнув: - тут на кону кар’єри.

- Кар’єри…

Чоловік лиш кивнув і ще трохи поклацав в терміналі.

Кар’єри?

Секунду вона лежала на спині, вдивляючись у сповнену зірками пустоту над Ґанімедом. Її підлеглі були мертвими або помирали. Радіо її скафандру мертве, а броня – замерзла труна. Вона бачила обличчя тої речі. Без скафандру під випромінюванням і в глибокому вакуумі, з пазурів падає мерзла плоть і кров. І ніхто за цим столом не бажає говорити про це, тому що можна зашкодити власній кар’єрі?

До біса таке.

Коли учасники зустрічі повернулися назад до кімнати і зайняли свої місця за столом, Боббі підняла руку. Вона почувалася дещо відчайдушно, немов учень п’ятого класу в кімнаті заповненій дорослими, але не мала жодної уяви який процедура задавання питань. Той що читав порядок кинув на неї стурбований погляд, в цілому проігнорувавши. Торссон під столом простяг руку і боляче стиснув її ногу.

Вона тримала руку піднятою.

- Пробачте, - мовила Боббі.

Люди навколо столу повертали голови аби недружньо зиркнути на неї і демонстративно відвернутися. Торссон збільшив тиск на її ногу допоки їй не стало досить і сержант схопила його зап'ясток іншою рукою. Тиснула вона до тих пір, поки кістки не хруснули і він сам не висмикнув руку геть з здивованою задишкою. Він повернув своє крісло аби глянути на неї розширеними очима і з пласкою, безгубою лінією рота.

Жовте сарі поклала руку на долоню того, хто читав документ і той раптом замовк. Ця ось і є бос. Нехай, вирішила Боббі.

- Я наприклад, - сказала Бабця, оглянувши кімнату з вибаченням, - хотіла б почути що сержант Дрейпер має для нас.

Вона пам’ятає моє ім’я, думала морпіх. Це цікаво.

- Сержантко? – звернулась Бабця.

Боббі, невпевнена в своїх діях піднялася.

- Я просто дивуюсь, чому ніхто не розмовляє про монстра.

Загадкова посмішка Бабці повернулася. Ніхто не сказав ні слова. Тиша додала адреналіну в кров Дрейпер. Ноги почали тремтіти. Більше всього у світі вона хотіла сісти, зробити так щоб про неї всі забули і відвернули погляди.

Вона насупилась і стисла коліна.

- Ви ж в курсі, - голос її ріс, але зупинитись вже було не можливо, - монстра, який вбив п’ятдесят солдатів на Ґанімеді? Причину, по якій ми всі тут?

В кімнаті запала тиша. Торссон втупив в неї очі, наче вона з’їхала з глузду. Може так воно й було. Бабця ворухнулась у своєму жовтому сарі і підбадьорливо посміхнулась.

- Тобто, - Дрейпер продовжила, тримаючи в руках документ,- я впевнена що торгові договори і водні права і хто кого пижить у другий вівторок після зимового сонцезвороту це все дуже важливо!

Вона зупинилась аби набрати побільше повітря, бо здалося що тяжіння і довга тирада вкрали в неї все повітря. Вона побачила це в їх очах: варт зупинитися, і вона залишиться лиш дивакуватою річчю про яку всі забудуть швидко повернувшись до роботи. Вона могла бачити як її кар’єра не падає зі скелі в полум’я.

Вона відкрила що їй все одно.

- Проте, - вела вона далі, швиргонувши папери по столу, чим дуже здивувала чоловіка у брунатному костюмі, який ухилився від паперів наче вони могли його заразити будь-чим від Боббі, - як щодо йобаного монстра?

До того як вона могла продовжити, з місця зірвався Торссон:

- Пані та панове, прошу мене пробачити за цю ситуацію. Сержантка Дрейпер страждає від посттравматичного синдрому і потребує уваги.

Він ухопив її за лікоть і вивів з кімнати під бурмотіння яке зростало за столом і штовхало в спину. Торсон зупинився у передпокої конференц-зали і дочекався поки двері за ними зачиняться.

- Ти, - Торссон штовхнув її в бік стільця. У звичайних умовах худий офіцер розвідки не зміг би нікуди ї штовхнути, але вся напруга з її ніг зникла і вона впала на стілець.

- Ти, - повторив він. Потім звернувся до когось по терміналу, - спускайся вниз, миттю.

- Ти, - в третє сказав він, ткнув пальцем в її бік, а потім заходив туди й назад перед її стільцем.

За пару хвилин капітан Мартенс забіг у передпокій. Він зупинився, побачивши Боббі яка розвалилася на стільці і розлючене обличчя розвідника.

- Що… - почав було капітан, але худий його обірвав.

- Це ваша провина, - звернувся він до Мартенса, і різко повернувся до Дрейпер, - а ви сержантко, щойно довели, що привозити вас було надзвичайно помилково. Будь-який профіт, який міг бути отриманий через присутність єдиного свідка змарновано через вашу…. вашу ідіотську тираду.

- Вона, - Мартенс спробував знову, але Торссон тикнув його пальцем у груди, - ви сказали що можете її контролювати.

Мартенс сумно посміхнувся:

- Ні, я такого ніколи не казав. Я казав що зможу їй допомогти, якщо буде достатньо часу.

- Не важливо,- відмахнувся розвідник, - ви обоє найближчим бортом повертаєтесь на Марс, де поясните все дисциплінарній комісії. А тепер геть з моїх очей.

Він крутнувся на підборах і повернувся назад до конфренц-зали, прочинивши двері рівно на стільки, аби в щілину прослизнуло його цибате тіло.

Мартенс вмостився у кріслі біля Боббі, і протяжно випустив повітря з легень:

- Ну, що сталося?

- Я щойно знищила свою кар’єру? – запитала жінка.

- Можливо. Як ти почуваєшся?

- Я почуваюсь… - вона зрозуміло як сильно їй хочеться поговорити з капітаном, але підкоряючись раптовому імпульсу, розізлилась, - я почуваюсь так, наче мені не вистачає повітря.

До того як Мартес зміг щось заперечити, Боббі підвелася і попрямувала до