Читати книгу - "Ти — мої крила, Вікторія Франко"

Розділ 15

Ярослав

Повертаючись додому, я прокручував у голові знайомство із батьком Мілени. Для мене було очевидним, що ми із ним мали абсолютно протилежні погляди щодо життєвих цінностей. Прикриваючись хорошими намірами, цей чоловік підшукував для своєї доньки багатого кавалера, і зовсім цього не приховував. Говорячи про добробут дівчини, він наголошував, що турбується про її матеріальне забезпечення. І водночас жодним словом не обмовився, що хотів би, щоб його дочку любили, поважали та оберігали. Як на мене, така поведінка не сильно підходила до образу люблячого батька. Хоча саме таким Мілена описувала мені свого старого, до нашого знайомства.

Та й взагалі цей чоловік здавався мені дивним, а його слова та вчинки — нелогічними. Спочатку він заявив, що хоче аби Мілена мене покинула. Але потім, з невідомих причин, різко змінив свою думку. Тому я не розумів, чого від нього можна було очікувати в наступний момент. І це напружувало. Але найбільше мене турбував той факт, що Мілена свідомо приховала від мене важливі моменти своєї розмови із батьком.

— Ярику… — звернулася до мене дівчина, як тільки я припаркував авто біля її будинку.

— Що? 

— Ти весь час мовчиш. Про що ти думаєш? — кохана обережно взяла мене за руку, схрестивши наші пальці.

— Про те, чому ти не розповіла мені правду, — відповів щиро, уважно спостерігаючи за її реакцією.

 — Що ти маєш на увазі? — уточнила Мілена, здивовано кліпаючи очима.

Цікаво вона дійсно не розуміла, про що я говорив чи просто продовжувала грати у якусь незрозумілу гру? 

— Твій батько сказав, що він просив тебе розірвати наші стосунки. Це правда чи ні? — запитав прямо, без усіляких обхідних маневрів.

— Так.

— Чому ти не сказала мені про це? 

— Я боялася твоєї реакції, — зізналася дівчина, поглянувши на мене сполоханим поглядом.

 В цей момент я відчув, як її слова неприємно дряпнули всередині. 

— Зрозуміло, — кивнув, придушуючи в собі образу. — Не знав, що я такий страшний.

— Ти не страшний. Просто я хвилювалася за те, як ти відреагуєш, — тихенько промовила кохана, обійнявши мене за шию.

— І як на твою думку, я міг би відреагувати? 

— Ти міг би образитися.

— На тебе чи на твого батька? — щиро намагався зрозуміти позицію дівчини.

— На нас обох. Адже я його дочка, — відповіла Мілена, опустивши погляд додолу. — Окрім того, мені було дуже соромно за його слова.

— Ти не несеш відповідальності за слова та вчинки свого батька!

— Якщо це так, тоді чому ти зараз сердишся на мене? — запитала дівчина, вкладаючи у свій голос нотки недовіри.

Втомлено видихнувши, я намагався пояснити Мілені, що сердився аж ніяк не на неї. Та й навіть не на її батька. Насправді мені було байдуже, що він вважав мене не гідним його доньки. Так само я не брав до уваги його думку стосовно мого бізнесу. Згодом час усе розставить на свої місця. Мене просто глибоко зачепила поведінка коханої, а насамперед її мовчання. 

— Протягом минулого тижня, я купу разів запитував тебе, чому ти засмучена. Але так і не почув відповідь. Я не розумію, чому? — мій голос почав трохи підвищуватися, хоча я й намагався стримувати себе. — На що ти розраховувала? Що проблема зникне сама собою?

— Не знаю… — дівчина невпевнено знизала плечима, прибираючи свої руки з моїх плечей. — Мабуть, я сподівалася, що тато передумає і все ж таки дозволить нам зустрічатися. І врешті-решт, не помилилася. Тому що саме так і сталося. 

— Він може змінити своє рішення будь-якої миті. І що тоді? 

— Я не знаю.

— Ти не знаєш?! — кожним своїм словом Мілена дивувала мене все більше і більше. — Тобто, якщо твій тато наполягатиме на тому, щоб ти мене покинула, ти послухаєш його? 

— Навіщо зачіпати цю тему? Адже він ні на чому не наполягає! — обурилася дівчина, схрестивши руки на грудях.

— Мілено, дай просту відповідь — послухаєш чи ні?

— Що ти хочеш від мене почути?! Що я, керуючись покликом серця, виступлю проти батька?! — голос коханої дзвенів від емоцій.

— Мабуть, так. Чи ти не готова до таких серйозних вчинків?

— Ярику, я ніколи б не змогла так зробити. Навіть, не зважаючи на те, що дуже цього хотіла б, — почув щире зізнання, яке абсолютно мені не сподобалося.

— Чому? Тому що залежиш від батька у фінансовому плані? — я чесно намагався зрозуміти, що діялося в її голові, з останніх сил стримуючи своє роздратування.

— Ні! В першу чергу це питання поваги. Тато виростив та виховав мене. Я відчуваю вдячність за його любов і турботу,  а також поважаю його думку. Тож якби мені довелося обирати між хлопцем, з яким я зустрічаюся кілька місяців і рідною людиною, що була поруч зі мною все життя — я обрала б другий варіант. Ти маєш це розуміти!

Можливо, я і мав би щось розуміти, але в мене не виходило. Аналізуючи слова Мілени, я відчував, як мене все більше прибивало до землі, і паралельно переповнювало розчарування та спустошення. 

— Дякую за чесність, — усе, що зміг відповісти, не впізнаючи свій здавлений голос. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍