Читати книгу - "Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей"

Розділ 22

ПОЛІНА

 Ненавиджу Фелікса! Сама по собі ненависть – жахливе почуття, і говорити подібні слова не можна. І тому я його ненавиджу подвійно. Адже це він змушує мене відчувати таке огидне почуття. Жорстокий, цинічний, бездушний покидьок!

Він єдиний із класу, з ким би я нізащо не хотіла сидіти за партою. І це саме він змусив мене це робити. Тепер моє шкільне життя перетворилося на пекло. Хоча, пекло він мені обіцяв, якщо я не погоджуся це зробити. Тож не відомо ще де пролягає моя дорога в пекло. 

Фелікс доходить до моєї парти, кидає рюкзак і плюхається поруч.Сумніваюся, що можна описати словами вираз обличчя його при цьому – це потрібно тільки бачити. Він наче проковтнув кислий лимон цілком.

– Так, я бачу в нас у класі позитивні зміни. Тепер сподіваюся, Павленко, мені не доведеться тебе обсмикувати протягом уроку. Поліна, як я встигла помітити, єдина людина в класі, з ким ти мовчиш, – Неллі Вікторівна висловлює свою думку з приводу нашого з Феліксом сусідства за партою. – Дуже прошу вас  на моїх заняттях сидіти удвох. 

– Зубрилка, – він безцеремонно штовхає мій лікоть, займаючи більше половини простору парти. – Посунься!

– Яке хамство, – відповідаю я і відвертаюся від нього.

– Так, у класі запахло бурею, – хтось із дівчат прогнозує подальші події. – Настав час влаштовувати тоталізатор.

– Тримайся, Феліксе! – включається група підтримки в особі Артура.

– Тиша в класі! – повертається до нас Неллі Вікторівна.

Фелікс – розважливий маніпулятор. І це набагато небезпечніше за дурних моїх однокласників, які вічно кривляються. Адже вони просто танцюють під його дудку і це не від великого розуму. А ось він... розставляє хитросплетені тенета і заманює туди таких недотеп, як я.

 Феліксу вдається ламати людей, як йому заманеться, просто так, від нічого робити. Як я, наприклад, просто за те, що я така, яка є. Адже я йому нічого не зробила. Мені навіть страшно подумати, яким він стане в дорослому житті. І як він обійдеться з тими, хто перейде йому дорогу.

Він розвалюється за партою, як у себе вдома, як господар усього і всіх. Спеціально сів так, щоб доставляти мені максимальний дискомфорт: розвернувшись до мене всім корпусом. Влаштовує мені зоровий терор. Підперши щоку рукою, роздивляється мене ковзним, навіть якимось обволікаючим поглядом. Я сиджу вже майже на краю стільця, ще трохи і повисну в повітрі, але його коліна все одно торкаються моєї ноги. Я відчуваю, що щоки вже палахкотять.

– Відсунься, ти мені заважаєш, – наважуюся я заговорити з ним, коли нарешті моє терпіння лопається.

– Не бійся, – каже він, помічаючи мою нервозність.

– А хто боїться? Ти мені не даєш займатися, – намагаюся зберігати витримку.

– Павленко, ти погано впливаєш на Поліну, – Неллі Вікторівна підходить до нас і тихо робить зауваження.

– Вибачте, – залишається боязко промовити мені.

Змушена собі зізнатися – я справді його боюся. Не знаю чого більше – фізичного чи морального тиску. Він примудряється тут при вчителі, під час уроку докучати мені. По суті, страхом це не назвеш, це... навіть не знаю, що. Просто в його присутності мені не по собі. І особливо, коли він поруч.

– Ти сьогодні така... бука, – усміхається він.

Я намагаюся вдавати, що не чую, не повертаюся до нього – у мене й так внутрішній мандраж від напруги. Дивлюся в зошит, тримаючи ручку в руці, і намагаюся зосередитися, хоча навряд чи розумію зараз, що там написано.

– Що тобі від мене потрібно? – нерви закінчуються, і від напруги моя рука стискається в кулак. – Знову будеш попереджати? Щоб я не сказала що–небудь таке, що тебе не влаштовує? Щоб не поскаржилася директору?

– О, я бачу ти приготувалася до кулачного бою, – чую я його тихий глузливий голос.

 – А що це дасть? Сумніваюся, що тобі щось допоможе   –  шепочу я.

– Не допоможе для чого?

– Дурниці з тебе вибити! Горбатого могила виправить.

– Зануда ти, Царенко. Будеш відповідати по повній за образи.

Ну і як мені пережити ці уроки? Я збожеволію...

 Краще буду мовчати. І взагалі не реагуватиму на жодне його слово.

Я знову намагаюся сконцентрувати увагу на задачі в зошиті. Тільки бачу чомусь якусь нісенітницю замість умов рівняння.

 – Рішення в тебе неправильне. Ключове слово не.

– Брешеш. Не лізь у мій зошит, – не витримую і знову відповідаю на його зауваження. 

Та я зовсім тупію поруч із ним. Я навіть не в змозі зосередитися на словах учителя. Мені він заважаэ. І за однієї тільки думки, що він такий близький, мої нерви перетворюються на струни.

– Ех ти, зубрилка. Така розумна, а помилки елементарні в тебе.

– Дивись у свій зошит, до мене не лізь. Я сама розберуся зі своїми помилками.

 Внутрішньо змушую себе відволіктися від усього стороннього і зосередитися на розв'язанні задачі. Тим паче підказку Фелікса я вловила на льоту. Він сказав елементарно. Значить я помилилася десь на початку. І це справді спрацьовує. Так від цього злобливого хлопчиська може бути виявляється користь. 

Я зітхаю з полегшенням, адже мені потрібні тільки відмінні оцінки. Тим паче з математики, у якій я, якщо чесно зізнатися, плаваю. Я здаю свій зошит на перевірку вчасно і  впевнена в правильності рішення.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍