Читати книгу - "Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман"

їх. Проте, по правді кажучи, люди поважали доброту, простоту і ввічливість Ханни.

Дівчина була щасливою. Вона знайшла собі чоловіка, який, схоже, повністю її розумів, з яким вона могла б обговорювати філософію та класичну міфологію і від посмішки котрого зникало всяке занепокоєння, а труднощі здавалися незначними.

Із часом до пекаря, чий акцент усе ще відчувався, почали ставитися толерантніше. Дехто, як-от дружина Біллі Вішарта чи Джо Рафферті і його мати, демонстративно переходили на інший бік вулиці, коли перетиналися з ним, але загалом усі заспокоїлися. До 1925 року Ханна та Френк вирішили, що життя стало стабільнішим, заробляють вони достатньо, тому можна подумати про дитину, і в лютому 1926-го в них народилася донька.

Ханна згадувала ритмічний тенор Френка, коли він качав колиску. «Спи, дитя, засинай! Тато ягня пасе, мама трясе деревце, з нього сон зійде нехай. Спи, дитя, засинай!»

У цій маленькій кімнаті, освітленій гасовою лампою, відчуваючи біль у спині, сидячи на поламаному стільці, він сказав їй:

— Я не уявляю кращої долі для себе.

Його обличчя світилося не від вогню, а від існування крихітної істоти в ліжечку, чиє ритмічне дихання видавало, що вона нарешті заснула.

Того березня вівтар був прикрашений вазами з ромашками і стефанотисами із саду Френка та Ханни, і солодкий запах линув повз порожні лавки аж до задньої частини церкви. Ханна вдягла блідо-блакитну сукню й фетровий капелюшок того ж кольору, а Френк — свій весільний костюм, який досі, навіть через чотири роки, пасував йому. Кузина Френка Беттина та її чоловік Вілф приїхали з міста Калґурлі й були хрещеними. Вони ніжно усміхалися крихітній дитині, яку Ханна тримала на руках.

Преподобний Норкелз стояв біля купелі, трохи метушився, намагаючись знайти потрібну сторінку з яскравою закладкою, де було розписано обряд хрещення. Можливо, ця незграбність була пов’язана із запахом алкоголю, що долинав від нього.

— Чи була ця дитина хрещена? — розпочав він.

Це був спекотний, тихий суботній день. Дзижчала жирна муха, раз у раз сідаючи на купіль, щоб попити, однак хрещені її відганяли. Проте вона була надто настирливою і, врешті-решт, за допомогою Вілфа і віяла його дружини, опинилася у воді, наче п’яний у канаві. Вікарій, виловивши її, не зупиняючись, продовжив:

— Від імені цієї дитини чи відрікаєтеся ви від диявола і всіх справ його?..

— Відрікаємося, — відповіли хрещені в унісон.

Коли вони говорили, двері церкви зі скрипом відчинилися. Серце Ханни забилося: це були батько і Ґвен, вони ввійшли й повільно стали навколішки в останньому ряду. Ханна не розмовляла з батьком відтоді, як пішла з дому, щоб вийти заміж, і вона очікувала, що його відповідь на хрестини буде звичною — мовчання.

— Я постараюся, Ханні, — обіцяла Ґвен. — Але ти ж знаєш, що він упертий, як старий віслюк. Я обіцяю. Я буду там, що б він не сказав. Це вже триває занадто довго.

Тепер Френк повернувся до Ханни.

— Ти це бачиш? — прошепотів він. — На все свій час.

— Милосердний Боже, хай старий Адам у цьому дитяті помре, а нова людина народиться…

Ці слова відлунювали від стін, і дитина сопіла й крутилася на руках матері. Коли вона зарюмсала, Ханна всунула в її крихітні губки мізинця, і та почала смоктати його. Обряд тривав, і Норкелз узяв немовля та сказав хрещеним:

— Дайте дитині ім’я.

— Ґрейс Еллен.

— Ґрейс Еллен, я хрещу тебе в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Протягом усієї служби немовля зачаровано дивилося на барвисті вітражі, так само, як дивитиметься на них через два роки біля купелі на руках іншої жінки.

Коли все закінчилося, Септимус залишився сидіти на лаві. Ханна повільно йшла вздовж проходу, дитину закутали в ковдру, і та навсібіч крутила головою. Ханна зупинилася біля батька, який підвівся, коли дочка запропонувала йому потримати онуку. Він вагався, перш ніж взяти немовля.

— Ґрейс Еллен. Твоя мати розчулилася б, — усе, що він міг сказати, перш ніж на очі набігли сльози. Септимус із благоговінням дивився на дитину.

Ханна взяла його за руку.

— Ходімо, привітаєшся з Френком, — сказала вона і провела його проходом.

— Будь ласка, я хочу, щоб ви зайшли до нас, — сказала пізніше Ханна, коли її батько стояв із Ґвен біля воріт.

Септимус вагався. Маленький дощаний будиночок, трохи більший, аніж халупа, нагадав йому будиночок Флінделлів, у якому він виріс. Чоловік переступив поріг, і ці кілька кроків повернули його на п’ятдесят років назад.

У вітальні Поттс сухо, проте ввічливо поспілкувався з кузенами Френка. Він похвалив молодого чоловіка за чудовий пиріг з нагоди хрещення і невеликий, добре продуманий святковий стіл. Краєм ока батько помітив тріщини в штукатурці, дірки в килимку.

Коли вже збирався додому, відійшов з Ханною вбік і дістав гаманець.

— Дозвольте мені дещо вам дати для…

Ханна м’яко опустила його руку.

— Не треба, тату. У нас усе є, — відмовилась вона.

— Звичайно, все є. Але тепер, коли у вас з’явилася маленька…

Вона поклала руку йому на плече.

— Справді. Я дуже вдячна, але ми самі даємо собі раду. Приходь до нас у гості.

Він усміхнувся й поцілував у лоб дитину, а потім і дочку.

— Спасибі, Ханні! — А потім радше пробурмотів, аніж сказав: — Еллен хотіла б, щоб її онуку добре доглядали. І я… я скучав за тобою.

Протягом тижня з Перта, Сиднея та інших міст прибували подарунки для дитини. Дитяче ліжечко, комод із червоного дерева. Сукні та чепчики, все для купання. Онука Септимуса Поттса повинна мати найкраще, що можна купити за гроші.

«Ваш чоловік упокоївся в руках Господа». Через той лист Ханна одночасно й засмутилася, і немов ожила. Бог забрав її чоловіка, але врятував дочку. Вона плаче не так від горя, як від сорому, коли згадує цей день.

Місто немов би опускає завісу, наче ховає за нею певні події. Це невелика громада, де кожен знав, що іноді забувати так само важливо, як і пам’ятати. Діти можуть рости, не знаючи про ганьбу свого батька в молодості чи про незаконних сестру або брата, що живуть за п’ятдесят миль і носять прізвище іншого чоловіка. Історія завжди мусить узгоджуватися.

Життя триває, і тиша знеболює сором. Чоловіки, котрі повернулися з війни, могли б розповісти багато про негідні вчинки відчайдушних товаришів у момент смерті, однак усе, що вони казали, — це те, що ті померли