Читати книгу - "Глиняні ноги, Террі Пратчетт"

class="p1">— Потрібно мати місце, де можеш побути собою, — сказала вона вголос. — Та й усе одно в Управлінні тхне шкарпетками.

— А я зупинилася в свого дядечка Зламайруки, — повідомила Смішинка. — Там не дуже затишно. Всі тільки й балакають, що про гірничу справу.

— А ти ні?

— Та це не дуже-то широке поле для розмов. «Я своє копаю-рию, докопаєшся — зарию», — продекламувала Смішинка. — А далі вони знову починають теревенити про золото, яке насправді значно менш радісна річ, ніж усі думають.

— Я думала, Гноми люблять золото, — здивувалася Анґва.

— Вони так кажуть, лише щоб затягти його в ліжко.

— Ти впевнена, що ти — з ґномів? Даруй. Жарт.

— Є куди цікавіші речі. Зачіски. Одяг. Спілкування.

— Ой леле. Ти про дівчачі посиденьки?

— Не знаю, дівчачих посиденьок я ніколи не бачила, — сказала Смішинка. — Ґноми просто сидять та балакають.

— У Варті теж подібне, — сказала Анґва. — Можеш мати яку хочеш стать, тільки дій по-чоловічому. У Варті немає чоловіків і жінок — там є лише «агов, друзяко». І що таке спілкування у Варті, ти зрозумієш дуже скоро. Переважно, це — скільки пива ти вижлуктив учора, чи сильно потім пробило на хавчик і коли тебе знудило. Будь мачо! Ти це швидко відчуєш. І будь готова до того, що в Управлінні постійно чутимеш непристойні жартики.

Смішинка спалахнула.

— Хоча, маю тобі сказати, ці жартики вже наче припинилися, — додала Анґва.

— Чому? Ти на них поскаржилася?

— Ні, все припинилося після того, як я до них приєдналася, — сказала Анґва. — Уявляєш, ніхто чомусь не сміявся. Навіть коли я жестами собі допомагала. По-моєму, так нечесно. Тим більше, деякі з цих жестів були досить безневинними.

— Все це безглуздо; доведеться мені і звідси забиратися, — зітхнула Смішинка. — Я почуваюся... наче сама не своя.

Анґва поглянула вниз на маленьку постать, що дріботіла поруч. Ці симптоми були їй знайомі. Як сама вона щойно сказала, кожному потрібен свій приватний простір — і часом це простір у голові. І, як не дивно, Смішинка їй подобалася. Можливо, через свою щирість. Чи через те, що, крім Моркви, вона була єдиною, хто розмовляв із нею без тіні остраху в очах. Але це тому, що вона не знала.

Анґва оберігала це незнання, наче маленький скарб, — але вона вміла відчути, коли комусь потрібна невелика переміна в житті.

— Ми зараз неподалік від вулиці В’язів, — обережно сказала вона. — Може, е, заскочимо до мене на хвилинку? Я маю дещо, що може тобі придатися, то я б тобі позичила...

«Бо мені це вже не знадобиться, — подумала вона. — Коли я звідси піду, я не зможу забрати з собою все».

Констебль Ринва вдивлявся в туман. Якщо не брати до уваги вміння сидіти на одному місці, найкраще він умів вдивлятися. А ще він умів бути тихим. Не видавати ані звуку, хай би там що — це була одна з його найсильніших сторін.

Коли ж ішлося про те, щоб не робити взагалі нічого, він був серед найкращих із найкращих. Ну а перебувати на одному місці в цілковитій непорушності — тут він був неперевершеним. Якби його покликали на Чемпіонат світу з непорушності, він би й голови не повернув.

І ось зараз, сперши підборіддя на руки, він вдивлявся в туман.

Той трохи осів, і тут, на висоті шести поверхів, видавалося, що сидиш на березі холодного, залитого місяцем моря. Подекуди з нього здіймалися яка-небудь вежа чи шпиль, але всі звуки поглинали хмари туману. Настала й минула середина ночі.

Констебль Ринва вдивлявся і розмірковував про голубів. У житті констебля Ринви було дуже мало бажань, і майже всі вони містили в собі голубів.

Крізь туман, наче Чотири Вершники маленького Апокаліпсису, шкандибали, кульгали та, в одному випадку, котилися на коліщатках четверо. Один із них мав на голові качку, і оскільки він був майже цілком нормальним, коли не брати до уваги цього єдиного дивацтва, його знали як Качура. Другий постійно кашляв і харкав, а тому прозивався Домовина Генрі. Ще один, безногий на маленькому візочку, без жодних очевидних причин мав прізвисько Арнольд Колобок. А четвертого, з дуже навіть очевидних причин, називали Старим Тхором Роном.

Рон вів на повідку невеличкого сіро-коричневого капловухого тер’єра — хоча, чесно кажучи, сторонньому спостерігачеві важко було б зрозуміти, хто кого вів і хто, якби повідок занадто натягнувся, гукнув би: «Сидіти!» — а хто виконав би наказ. Адже, хоча собакоподібні помічники для позбавлених зору й навіть слуху поширені в усьому всесвіті, Старий Тхір Рон став першим, у кого був Пес із Мислячим Мозком.

Жебраки на чолі із собакою прямували до темного громаддя Босяцького мосту, який вони звали Домом. Принаймні один із них звав його «Домом»; решта шанобливо називали міст «Хааарк-Хааарк-ХАРРРк-тьху!», «Хе-хе! Йой!» та «Маґуля, маґуля, креветко!».

Просуваючись берегом річки, вони пускали по колу бідон, з якого повагом відпивали і раз у раз після цього відригували.

Собака спинився. Жебраки — один об одного — спинилися слідом за ним.

Назустріч їм берегом ішла якась постать.

— О боги!

— Тьху!

— Ого!

— Креветко?

Коли бліда фігура прокульгала повз них, жебраки притислися до стіни. Постать трималася за голову, ніби хотіла за вуха відірвати себе від землі, і раз у раз билася цією головою об найближчі споруди.

Поки вони дивилися, вона видерла з бруківки один із металевих стовпчиків, які відділяли набережну від ріки, і почала бити себе ним по черепу. Врешті-решт залізо розлетілося на друзки.

Постать кинула цурпалок, задерла голову, роззявила рота, в якому вирувало червоне полум’я, і заревла, як розлючений бик. А потім покульгала в темряву.

— Знову цей ґолем, — зауважив Качур. — Білий.

— Хе-хе, у мене часом зранку теж таке з головою, — сказав Арнольд Колобок.

— Я все знаю про ґолемів, — заявив Домовина Генрі, професійно сплюнувши і влучивши точно в жука, що повз по стіні за двадцять футів від них. — Вони не мають голосу.

— Маґуля, — повідомив Старий Тхір Рон. — Бем гачок, спиртяка бах, і креветко, черв’як на другій нозі! От побач.

— Він каже, що це той самий, якого ми вже бачили, — пояснив собака. — Після того як прикінчили старого жерця.

— Гадаєш, слід кому-небудь розповісти? — спитав Качур.