Читати книгу - "Маша, або Постфашизм"

розумію, де тут жорстокість. Вся справа в нас. У людях, в наших почуттях і нашій турботі. Я особисто приймаю пологи у своїх сторів: я страждаю, і плачу, і радію разом з ними. І вони мені відповідають тим же!

І ось цю нашу гармонію ви хочете зруйнувати? За яким правом ви хочете позбавити нас один одного? Ми вас про це просили? Просимо?

Замість того, щоби боротися за прийняття законів про людське поводження з тваринами, ввести покарання за жорстокість, ви хочете знищити сторів як вид, приректи людину на самотність. А ви подумали про тих людей, для яких стори — єдине спілкування, єдина віддушина? Я можу навести вам сотні прикладів людяного ставлення до сторів. Коли люди прив’язуються до цих тварин, ночі не сплять, коли ті хворіють, гірко оплакують їхню смерть. Я сама в молодості, до заміжжя, мала таку подругу-стору, яка, якщо хочете знати, врятувала мене своєю присутністю у хвилини відчаю. Вона просто сиділа поруч, гладила мене, коли я плакала, по голові — й мені цього було достатньо. І ніяка я не «людоїдка», як ви намагаєтеся довести. Коли батьки хотіли її зарізати, до Різдва, я чинила опір, закотила істерику. А коли вона загинула (потрапила під машину, повертаючись з польових робіт), я не з’їла ні грама її м’яса. Мені це було неприйнятно, розумієте? Я навіть не могла дивитися, як його їдять мої батьки — я вибігала з кімнати, щоб не бачити.

У мені є всі ті людські почуття, що і у так званих «консервативних гуманістів». Я не вважаю себе менше людиною, ніж вони. Але одна справа — олюднювати любов’ю ставлення до тварин, до їхнього життя, а інша — керуючись якоюсь «ідеєю-фікс», пере­вертати життя догори дном, доходити до такої дикості, щоб тварин почати називати «людьми» (і на цій підставі домагатися їхнього зникнення!).

Пані Кароліна Олбрайт,

мати чотирьох дітей

Від редакції

Ми не будемо коментувати цього листа. Він говорить сам за себе. З великої редакційної пошти ми відібрали ще одне звернення (воно зветься «Життя без сторів»), яке ніби продовжує, на наш погляд, тему.

Шановні панове. Я сам психолог, працюю в Інституті дослідження людського фактора. Мене дивує, що підняту в нашій державі «проблему сторів» розглядають лише з моральної та «економічної» сторін. Але річ не тільки в тому, що зі зникненням сторів як явища руйнуються економічні підвалини нашого життя. Річ не тільки в полегшенні «морального тягаря». Життя без сторів — це життя в якійсь психологічній порожнечі. Життя, немислиме для сьогоднішньої людини. І, можливо, саме ця порожнеча лякає її найбільше.

Річ у тому, що постійна присутність поруч людиноподібної істоти (не будемо тут вдаватися в суперечку, наскільки вона «людина», а наскільки — «тварина»), фактично створила на планеті тип людини, яка не знає самотності. Справжньої самотності.

Досить лише уявити собі планету, де живуть самі лише люди (без сторів) — і нас негайно огортає незрозуміла туга. Весь інший тваринний світ (включаючи і мавп), незважаючи на безліч спільних точок, відмежований від нас прірвою принципової (все-таки) тілесної несхожості. Називаючи сторів «тваринами», ми все ж не усвідомлюємо, що ці істоти заповнюють для нас ту прірву, яка пролягає між людиною і всім іншим тваринним світом. З «тваринами», що нічим тілесно не відрізняються від нас, ми не такі самотні в цьому світі. Ми не усвідомлюємо, спорідненість якої сили зв’язує людей і сторів (якщо звернутися до історії — то це спорідненість кровна, смертна, гріховна, тобто найглибша). Людина звикла існувати, віддзеркалюючись у сторові, відчуваючи себе людиною «стосовно стора», «за контрастом з ним». Це — любов-ненависть. Кохання-жорстокість. Любов-божевілля (коли з’їдають те, що люблять). Найсильніша любов.

Усе це, звичайно, у глибинах психіки, в підсвідомості. І ось ми хочемо створити «світ без сторів». Чи усвідомлюють «автори проекту», що йдеться, фактично, про створення (чи, може, — якщо мати на увазі далеке минуле — відтворення) нового типу людини? Типу, який чужий всім, хто сьогодні живе на Землі. Це буде людина, яка не знає, що таке «стор»! Саме поняття — разом з явищем, що його викликало, — зникне з мови, зі свідомості, з психіки... Озирнувшись навколо себе, людина побачить лише інших людей (з якими її завжди розділятиме «бар’єр особистості»), а там, по той бік прірви — світ каміння, рослин і справжніх, з хвостами, рогами і вовною, тварин. Чи не стиснеться у нас серце при вигляді такої самотності, на яку ми хочемо приректи людину?

Принаймні перш ніж діяти, «щось кардинально міняти» під впливом «благородного пориву», не гріх би подумати і про гірку ціну того щастя, яке хочуть подарувати людству його «рятівники».

П. Чарлз Онуфрієнко,

обершарфюрер

14

То був дивний сон. Я ніби лежав на спині, а Маша, низько нахилившись (її волосся лоскотало мені груди), копирсалися у моєму животі. Я відчував — крізь біль — її пальці, які обіймали то мою печінку, то нирки, то якісь залози (у вигляді невеликих мішечків) унизу живота. «Машо, не треба, — шепотів я, — не роби цього». Та вона ніби не чула мене: блукала рукою в розрізаному шлунку, залазила мені в кишки. «Машо, я хочу жити, — ти ж пам’ятаєш мене?» Вона підняла голову і подивилася на мене. «Це я, я...» — прошепотів я, сповнений радості, що вона мене впізнала. І тут Маша, продовжуючи дивитися мені в обличчя й усміхаючись, різко потягнула мене за печінку. Я закричав. Тоді вона потягнула щосили, ще і ще! І відірвала її від внутрішніх тканин. «Навіщо?» — простогнав я, дивлячись їй в очі. Вона не відповідала, тільки посміхалася, тримаючи на долоні шматок мене. Потім, не відводячи погляд, розвела щелепи і демонстративно поклала печінку (крові чомусь не було) собі в рот. І тут же, у мене на очах, її з’їла.

І ось її рука знов у моєму животі — блукає десь по кишках, глибоко-глибоко, й дістає щось зі самого дна, щось червоне, слизьке, потворне: мені страшенно боляче. А вона вже несе його собі до рота, — і дивиться, дивиться мені в очі...

— А-а-а!.. — я закричав від жаху.

Маша, трохи нахилившись, нависала наді мною: дуже близько, перед самим моїм обличчям. Я відразу ж опустив повіки, відчуваючи, як калатає серце, не в змозі зрозуміти, де кошмарний сон, а де дійсність.

Ні, я не спав. Хтось дихав мені в обличчя. Не може ж це бути справді Маша. Я змусив себе підняти повіки. Молодий місяць саме виглянув крізь хмари, і я впізнав знайомі риси.

Це була вона — висока, в тілі, з довгими ногами, складеними, як у коника (вона змушена була присісти переді мною: я