Читати книгу - "( Не ) закохані, Наталія Косенко"

Глава 19. Шрами, які зникають?

Ясмін встала з ліжка й тихенько вийшла з кімнати. Ноги самі привели на кухню. До великого вікна з видом на нічний Київ.

Дивно, та чомусь хотілося кави. Саме тієї з гірчинкою. Минуло ще кілька тижнів. Стас вчора відкрито при всіх взяв за руку після пар і повів до свого авто. Залишилося тільки сподіватися, що відкриті роти одногрупників вже позакривались.

Ніби й згоди не давала, та опиратися натиску було дедалі важче. Сьогодні Стас знову запропонував поїхати до його батьків на вихідні у передмістя. Знову відмовила. Знову отримала важкий погляд, що копнув у самісіньке серце. Розібратися б нарешті в собі! Але ж і він обіцяв чекати…

Ясмін відчула на плечах чужі руки. Як могла не помітити, коли він підійшов? Хлопець залишив поцілунок на її плечі й обійняв. Руки обвилися довкола тіла, як пута. Досі не звикла до його обіймів.

Пригадалася сцена з дитинства, яку ненароком підгледіла. Як батько з мамою на кухні вночі… Місячне сяйво заливало кімнату, а вони стояли отак-от поряд. Кохалися біля вікна. Тоді ще їхнє кохання текло медом по судинам, то пізніше воно перетворилося на трунок. В неї буде так само?

— Глянь на мене, — почула шепіт й повернула голову.

Вони трахаються майже два місяці, а досі пальці тремтять, а в грудях недовіра змією крутиться і ніяк місця собі не знаходить. Невже й справді? Що міг знайти найпопулярніший парубок потоку в сірій мишці?

— Я хочу знати, Ясмін!

Питати що не було сенсу. Все й одразу. Після того одкровення про батька не казала більше нічого особистого, а Стас і не питав. Тепер от запитав. Відповідати, чи залишити свої страхи при собі?

Руки хлопця дедалі важчали на плечах. Обійми тиснули й давили на груди. Тікати? Треба тікати, бо розчавить сумнівами поряд з ним!

Ясмін зробила рух й з подивом усвідомила, що притискається сильніше до хлопця. Бо втекти зараз, означало б втратити його, а це лякає більше за сумніви! Тіло зробило вибір замість неї.

— Мовчиш? Окей. Тоді я розповім тобі про себе. Ти чула вже, що я з дитбудинку? Це ще не все. Я вбив свого батька.

Здалося, чи голос здригнувся? Руки, що тримали тіло, враз скували холодом. Та не про страх був той холод, а про сум за вразливого маленького хлопчика, який ховався за широкими плечима самовпевненості дорослого парубка.

Ясмін все ж обернулася й глянула Стасу в очі. Він чекав. Дивився і чекав на реакцію. А їй лише хотілося позбутися тремтіння, а тому сховалася глибше в обіймах. Від важкої правди сховалася. Тулилася до серця, що калатало, немов навіжене, доки хлопець говорив.

— Я добре памʼятаю своїх батьків. Мама була така тонка й сіра, що душа ледь трималася за тіло. Лише очі її великі чорні собі жити дозволяли. Вона працювала зранку й до ночі, інколи й спала на роботі, аби прогодувати мене, сестру й батька. А він був звичайним козлячим мудаком, в якого срака до дивану приклеїлась, а з руки не можна було видерти пляшку.

Стас відпив гарячої кави з її чашки. Цього разу трунок минулих днів гірчив і йому.

— Якось мама знову була на роботі, я в школі, а сестра з батьком удома. Їй було лише шість. Вона захотіла зварити супу… Перевернула на себе каструлю з кипʼятком, а від жаху звалилась зі стільця і гепнулась головою об стіл. Знаєш, що робила та свинота, доки Тіна помирала на кухні, захлинаючись кровʼю і болем? Він хропів пʼяний під телевізор і не чув. Не чув шуму, плачу, крику! А в мене він досі у вухах стоїть… Той не почутий крик…

Жилами по тілу повзло колюче відчуття жаху. Воно липло до кісток, труїло кров, викручувало нутрощі і саму змушувало кричати. Німий крик гірший від істерики. Все, що могла, це втиснутись в тіло хлопця й зажмуритись до кривавих мушок перед очима.

— Мама після того й собі почала шукати втіхи в чарці. Вони сварилися й билися, мов два скажених пса. Якось він душив її на підлозі, а я вдарив його пляшкою по голові. Так він і помер. Мама сказала поліції, що то його якийсь пʼяничка приклав, а потім віддала мене до притулку.

Ясмін завжди гадала, що то її доля тяжка й несправедлива. Що вона єдина в світі страждає від дій дорослих, які б мали захищати й піклуватися. А десь у той час вулицями бігав знедолений хлопчик, який вбив свого батька… Її затрусило.

— Боїшся мене? — шепіт гірчив сильніше від кави, якої відпила, аби заглушити кисло-солоний присмак відчаю у роті. Наковталася сліз, які невпинно повзли по щокам.

— Ні.

Збрехала! Ясмін збрехала, що не боїться. Але не через той випадок. Через силу хлопця, з якою довелося йти по життю. Вона такої сили не мала…

— В притулку я жив чотири роки, доки мене не забрали мої теперішні батьки. Мені було чотирнадцять. Я вкрав сумку в матері й тікав, аж доки мене не спіймав батько. Я був злим, оскаженілим малим шибеником. Не знаю яке б життя мене чекало, аби не вони. Досі не знаю чому обрали мене. Два роки ми ніяк не могли знайти спільну мову. Я тікав, крав, влаштовував бійки, ганьбив батьків, а потім тато захворів сильно, й мама попросила мене допомогти приготувати йому їжу, аби відвезти до лікарні. Я й допоміг. Вперше без сварок провели разом вечір. Мені було соромно через хворобу тата, бо то через мене він всю ніч ходив під дощем по місту. З тих пір ми налагодили звʼязок. Тепер усе добре. Я називаю їх своїми батьками, вони мене своїм сином. Я навіть маю молодшого брата. Макар уже кілька разів про тебе питав.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍