Читати книгу - "Салимове Лігво"

знищене перемінами погоди, морозами й відлигами впродовж тридцяти шести років:

Дай Боже, щоб він лежав спокійно

Так само непевно стурбований і так само не розуміючи чому, Майк Раєрсон пішов у ліс посидіти біля струмочка і з’їсти свій обід.

  3

Коли отець Каллаген тільки починав навчатися в семінарії, один друг подарував йому блюзнірську вишивку гарусом, яка в той час накрила його бурею нажаханого сміху, але минули роки і ця річ почала здаватися йому більш правдивою і менш блюзнірською: Дай мені, Боже, ПРОСВІТЛІННЯ супокійно сприймати те, чого я не можу змінити, НАСНАГИ, щоб змінювати те, що можу, і УДАЧІ, щоби пиздець траплявся не занадто часто. І все це староанглійськими готичними літерами на тлі висхідного сонця.

Зараз, стоячи перед скорбниками по Денні Ґліку, він знову згадав те старе кредо. Носії, два дядьки та два кузени померлого хлопчика, опустили труну в землю. Марджорі Ґлік, у чорнім плащі і чорнім капелюшку з вуаллю, з обличчям, що, мов бринза, прозирало крізь плетиво сіточки, стояла, хитаючись, у захисному згині руки свого батька, вчепившись у чорну сумочку, неначе в якийсь рятувальний пліт. Тоні Ґлік стояв осторонь від неї, з шокованим і нетутешнім обличчям. Під час відправи у церкві він кілька разів роззирався, немов хотів упевнитися у власній присутності серед цих людей. У нього було обличчя чоловіка, впевненого в тому, що бачить сон.

«Церква не здатна припинити цього сну, — подумав отець Каллаген. — І все просвітління, наснага й удача в світі не здатні. Пиздець уже стався».

Він окропив святою водою труну й могилу, освячуючи їх навіки.

— Тепер помолимося, — оголосив він.

Слова мелодійно покотилися з його рота, як це завжди було, в осяянні й тіні, п’яним чи тверезим. Скорботники схилили голови.

— Господи Боже, завдяки твоїй милості, хто у вірі жив, знаходить супокій вічний. Благослови цю могилу і відправ свого янгола стерегти її. А як поховаємо ми тіло Деніела Ґліка, запроси його милостиво до свого причету і з твоїми святими дозволь йому сповнюватися радістю в тобі вічно. Ми просимо про це заради Христа, Господа нашого. Амінь.

— Амінь, — промурмотіла паства, і вітер змів і розвіяв це слово клоччям геть.

Тоні Ґлік роззирався довкола широко розплющеними, дивацькими очима. Його дружина притискала до рота серветку «Клінекс».

— З вірою в Ісуса Христа ми благоговійно віддаємо похованню тіло цієї дитини в його людській недосконалості. Помолимося ж з упевненістю Богу, котрий дарує життя всім істотам, щоб він підвищив це смертне тіло до досконалості й гурту святих.

Він перегортав сторінки свого молитовника. Якась жінка в третім ряду нещільно згуртованої біля могили людської підкови почала хрипко схлипувати. Десь у лісовій гущавині зацвірінькала якась пташка.

— Молімося за нашого брата Деніела Ґліка Господу нашому Ісусу Христу, — продовжив отець Каллаген, — котрий сказав нам: «Я є воскресінням і я є життям. Хто вірує в мене, житиме, попри те що помирає, і кожен живий, хто покладає віру свою в мене, ніколи не зазнає страждань віч­ної смерті». Господи, ти плакав по смерті Лазаря, друга свого, даруй нам втішання у нашій скорботі. Ми просимо цього з вірою.

— Господи, почуй нашу молитву, — відгукнулися католики.

— Ти повернув мертвого до життя; подаруй брату нашому Деніелу життя вічне. Ми просимо цього з вірою.

— Господи, почуй нашу молитву, — відгукнулись вони.

Щось нібито почало розвиднюватися в очах Тоні Ґліка; якесь прозріння, можливо.

— Наш брат Деніел був начисто обмитий хрещенням; подаруй йому товариство всіх твоїх святих. Ми просимо цього з вірою.

— Господи, почуй нашу молитву.

— Його було виплекано плоттю й кров’ю твоїми; подаруй йому місце за столом у твоєму царстві небесному. Ми просимо цього з вірою.

— Господи, почуй нашу молитву.

Марджорі Ґлік почала розхитуватися вперед-назад, стогнучи.

— Даруй нам втішання у смутку по смерті брата нашого; хай наша віра буде нам розрадою, а вічне життя надією нашою. Ми просимо цього з вірою.

— Господи, почуй нашу молитву.

Він згорнув свій требник.

— Помолимося, як учив нас Господь наш, — промовив він тихо. — Отче наш, що єси на небесах…

— Ні! — закричав Тоні Ґлік і рвонувся вперед. — Ви не закидаєте землею мого хлопчика!

Вихопилися руки, щоб його зупинити, але запізно.

Якусь мить він хитався на краю могили, а потім фальшива трава збрижилася й посунулась. Він упав у яму, гахнувшись просто на труну з жахливим, важким стуком.

— Денні, ану давай, вилізай звідти! — заволав він.

— Ой лишенько, — зойкнула Мейбел Вертс і притисла до рота свою траурну чорну шовкову хустинку.

Очі її горіли завзяттям, визбируючи тут усе, як білка визбирує на зиму горішки.

— Денні, чорти тебе забирай, припиняй вже вийобуватися!

Отець Каллаген кивнув двом носіям труни, і вони виступили вперед, але знадобилося втручання ще трьох чоловіків, включно з Паркінсом Ґіллеспі й Ноллі Ґарденером, перш ніж Ґліка, який вив, верещав і брикався, вдалося витягти з могили.

— Денні, припиняй це зараз же! Ти лякаєш свою матусю! Я тебе так по заду відшмагаю! Пуссіть мене! Пуссіть мене! Віддайте ммого синочка… пустіть мене, ви, чмошники… аххх, Боже мій!

— Отче наш, що єси на небесах… — почав знову Каллаген, й інші голоси приєднались до нього, підносячи ці слова до байдужого щита неба.

— …нехай святиться ім’я Твоє; нехай прийде Царство Твоє…

— Ну ж бо, Денні, ходи до мене, чуєш? Ти мене чуєш?

— …як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні; і пробач нам…

— Деннніііі…

— …провини наші, як і ми пробачаємо винуватцям нашим…

— Він не мертвий, він не мертвий, ану пустіть мене, піда­раси срані, нікчеми…

— …і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. Заради Христа, Господа нашого. Амінь.

— Він не мертвий, — схлипував Тоні Ґлік. — Він не може померти. Йому ж лише дванадцять йобаних рочків.

Він почав важко ридати і, попри чоловіків, які його тримали, вихнувся вперед з обличчям спустошеним і залитим сльозами. Він упав на коліна біля ніг Каллагена і вчепився в його штани брудними, у грязюці, руками.

— Прошу, поверніть мені мого хлопчика. Прошу, не морочте мені більше голову.

Каллаген ласкаво взяв його голову в свої долоні.

— Помолимося, — сказав він. Відчуваючи нищівні ридання Ґліка у себе в стегнах.

— Господи, даруй втішання цьому чоловіку і дружині його у їхній скорботі. Ти очистив це дитя у водах хрещення і дав йому нове життя. Нехай ми одного дня возз’єднаємося з ним і зазнаємо разом радощів небесних вовіки. Ми просимо про це во ім’я Ісуса. Амінь.

Піднявши голову, він побачив, що Марджорі Ґлік зомліла.

  4

Коли всі вони вже пішли, повернувся Майк Раєрсон і сів на краю розкритої могили, щоб доїсти останню половину свого сендвіча і почекати, поки сюди повернеться Роял Сноу.

Похоронна відправа була о четвертій, а зараз майже п’ята година. Тіні стали довгими і сонце вже скоса прозирало крізь високі дуби на заході. Той клятий Роял обіцяв повернутися не пізніше чверті до п’ятої; то де ж він тепер?

Сендвіч був з болонською ковбасою й сиром, його улюб­лений. Усі сендвічі, які він робив, були його улюбленими; це одна з переваг життя одинаком. Він доїв