Читати книгу - "Салимове Лігво"

197
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 131
Перейти на сторінку:
і потер долоні, струсивши кілька хлібних крихт на труну.

Хтось його спостерігає.

Він відчув це раптово й без сумнівів. Він роззирнувся довкола по цвинтарю широко розкритими, сторопілими очима.

— Рояле? Ти тут, Рояле?

Без відповіді. Вітер зітхав крізь дерева, змушуючи їх таємничо шелестіти. У колихливих тінях в’язів, що росли поза кам’яною огорожею, манячив надгробок Х’юберта Марстена, і зненацька Майк подумав про Вінового собаку, повішеного на залізних шпичаках передніх воріт.

Очі. Безживні й бездушні. Спостерігають.

Темряво, не застань мене тут.

Він підхопився на рівні так, ніби хтось щось проказав.

— Чорти б тебе взяли, Рояле.

Він промовив ці слова вголос, проте стиха. Він більше не думав, що Роял десь поряд чи навіть взагалі повернеться. Він мусить зробити все самотужки, і це забере чимало часу самому.

Мабуть, до темряви.

Він узявся до роботи, не намагаючись зрозуміти той страх, що його охопив, не задумуючись, чому ця робота, яка ніколи його не бентежила, так жахливо бентежить його зараз.

Працюючи швидкими, економними рухами, він стягнув із сирої землі смуги фальшивої трави й акуратно згорнув. Перекинувши їх собі через руку, Майк рушив до свого поставленого поза брамою траку, і щойно він вийшов із цвинтаря, те неприємне відчуття спостереження розтало.

Він поклав траву в кузов пікапа і взяв лопату. Рушив було назад, потім завагався. Він задивився на відкриту могилу, а вона немов глузувала з нього.

Йому дійшло, що те відчуття спостереження припинилося, щойно він перестав бачити труну, яка гніздилася на дні цієї ями. Раптом в його уяві постав образ Денні Ґліка, який лежить на тій маленькій атласній подушці з розплющеними очима. Ні — це дурня. Очі їм закривають. Він достатньо надивився, як це робить Карл Формен.

«Свісно, ми їх заклеюєм, — сказав одного разу Карл. — Кому б хтілося, аби труп підморгував парафіянам, авжеж?»

Він набрав лопату землі і скинув її до ями. Полірований ящик з червоного дерева відгукнувся важким, грубим «гуп», і Майк тіпнувся. Цей звук приніс йому слабеньке відчуття млості. Він випростався і в замішанні роззирнувся на букети квітів. Кляте марнотратство. Вже завтра їх пелюстки розсіються довкола червоним та жовтим лушпинням. Чому люди таким переймаються, було поза його розумінням. Якщо ти так бажаєш витратити гроші, чому не віддати їх у «Протиракове товариство», або в «Марш даймів», чи навіть у «Жіночу допомогу»[123]. Тоді б вони принаймні пішли на якусь добру справу.

Він кинув чергову лопату і знову відпочив.

От ця труна, також марнотратство. Гарна труна з червоного дерева, яка коштує не менше тисячі баксів, а він тут закидає її землею. У Ґліків грошей не більше, ніж в усіх інших, і хіба хтось робить страховку на похорон своїх дітей? Вони, либонь, залізли в глибочезні борги, і все заради ящика, який закопують у землю.

Він нахилився, набрав чергову лопату землі й неохоче скинув її до ями. Знову те жахливе, остаточне гуп. Віко труни тепер уже було притрушене землею, але поліроване червоне дерево досі проблискувало крізь неї, ледь не докірливо.

Припини дивитись на мене.

Він набрав чергову лопату, не надто повну, і скинув землю до ями.

Гуп.

Тіні були вже дуже довгими. Він зупинився, підвів угору очі, аж ген там Дім Марстена, з наглухо зачиненими віконницями. Його східний бік, той, що першим каже «прощавай» денному світлу, дивився прямо вниз на залізні ворота цвинтаря, де Дока було…

Він примусив себе знову набрати лопату землі і скинув її до ями.

Гуп.

Земля потроху осипалася з боків труни, застрягаючи в мідних завісах. Тепер, якби хтось її відкривав, то з рипучим скреготом, неначе відчиняючи двері до якоїсь гробниці.

Припини дивитись на мене, чорт забирай.

Він почав нахилятися по чергову порцію землі, але сама ця думка задалася занадто важкою, і він хвилинку перепочив. Якось він читав — у «Нейшенел Інкваєрері» чи ще десь[124] — про одного жевжика, техаського нафтовика, який загадав у своєму заповіті, що його мусять поховати в ідеально новому «кадилаку купе де Вілл»[125]. Заповіт було виконано. Яму вирили екскаватором, а машину опускали краном. По всій країні люди їздять старими машинами, що тримаються купи лише на шмарклях та мотузках, а одного з отих багатих кнурів ховають сидячим за кермом десятитисячодоларового «кадилака» з усіма аксесуарами. Майк стріпонувся і ступив крок назад, спантеличено хитаючи головою. Він майже… ну… майже був запав у транс, схоже на те. Те відчуття, ніби хтось за ним спостерігає, було тепер значно дужчим. Він поглянув на небо і стривожився, побачивши, як багато пішло звідти світла. Тільки верхній поверх Дому Марстена залишався тепер на яскравому денному світлі. Годинник на руці Майка показував десять хвилин по шостій. Господи Ісусе, година минула, а він не кинув і півдюжини лопат землі до цієї ями!

Він знову нахилився до роботи, намагаючись не дозволяти собі думати. Гуп, і гуп, і гуп — тепер земля падала на деревину приглушено; віко труни вже було присипано, і земля збігала з боків коричневими потічками, піднімаючись майже до засува й замка.

Він кинув ще дві лопати і зупинився.

Засува й замка?

Овва, хто це, во ім’я Боже, вішає замок на труну? Чи вони думають, що хтось спробує туди залізти? Мабуть, що так. Авжеж, не можуть вони думати, що хтось спробує звідти вилізти…

— Припини зирити на мене, — вголос промовив Майк Раєрсон й відразу відчув, як серце поповзло йому в горло. Раптовий потяг побігти звідси, побігти просто вниз по дорозі до міста, заповнив його. Він придушив його тільки величезним зусиллям. Звичайні дрижаки, ото й усе. Працюючи на цвинтарі, хто їх не ловить вряди-годи? Це немов у якімсь йобанім фільмі жахів — заривати такого малого, лише дванадцять років, і очі в нього широко розплющені…

— Господи Ісусе, припини це, — вигукнув він і дико скинув очима вгору, на Дім Марстена.

Тепер тільки його дах залишався на сонячному світлі. Була шоста п’ятнадцять.

Після цього Майк знову почав працювати швидше — нагнутися, набрати лопату, тримати мозок абсолютно порожнім. Але те відчуття, що хтось на нього дивиться, ніби не слабшало, а навпаки зростало, і кожна лопата землі здавалася важчою за попередню. Віко труни вже було присипано, але досі виднілися її контури, оповиті землею.

У нього в голові почала крутитися католицька молитва по померлому, як воно, бува, стається без жодних підстав. Він чув, як її проказував Каллаген, коли, сидячи біля струмка, їв свій обід. Її і ті безпомічні крики батька.

Молімося за нашого брата Господу нашому Ісусу Христу, котрий сказав…

(о, Отче мій, яви мені милість твою).

Він зупинився, тупо дивлячись у могилу. Та була глибокою, дуже глибокою. Тіні ночі, що надходила, вже стягувалися до неї, немов щось глизяве і живе. Вона досі залишалась глибокою. Він нізащо не спроможеться зарити її до темряви. Нізащо.

Я є воскресінням і я є життям. Хто вірує в мене, житиме, попри те що помирає…

(Володарю Мух, яви мені милість твою).

Так, там відкриті очі. Тому й оце відчуття, що за ним спостерігають. Карл поклав на них замало клею і вони розчахнулися, просто немов

1 ... 40 41 42 ... 131
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Салимове Лігво», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Салимове Лігво"