Читати книгу - "Погода, яка змінила світ"

двадцятип’ятикілометрова тріщина – Лакаґіґар. Справжнісінька глибока відкрита рана на грудях планети почала рясно стікати вогнем. Величезні фонтани лави, піднімаючись вище тисячі метрів, майже торкалися неба.

Тріщина Лакаґіґар названа на честь вулкана Лакі, що розташований посеред неї. Хоча до виверження 1783 року сам Лакі не причетний. Тріщина простягається із південного заходу на північний схід і складається зі 135 відокремлених кратерів. Лакаґіґар – це частина вулканічної системи, куди, поміж іншим, входить один із найбільших вулканів Ісландії – Катла.

Виверження, яке ісландці назвали Вогнями Скафти, на честь однойменної річки, тривало вісім місяців. Після його закінчення п’ята частина населення Ісландії та майже три чверті всього поголів’я худоби на острові назавжди попрощалися з життям. Згадуючи цей період, ісландці називають його «Móðuharðindin», що приблизно означає «пора імли труднощів».

Сонячне світло

влітку зчорніє,

бурі буятимуть.

Чи знаю достатньо?[24]

Тим, хто жив у ту пору, в 1783 році, Пророцтво вельви Х століття навряд чи здалося вигадкою. Геймдалль, син Одіна та охоронець богів, засурмив у Ґ’ялларгорн, закликаючи побратимів на останню битву перед Раґнарьоком. Кінець богів і людей уже близько.

Шотландський священник і місіонер Ебенезер Гендерсон описує тодішні події у своїй книжці «Ісландія, або Часопис життя в тій Ісландії, протягом 1814-го та 1815 років». Зі слів очевидців, чоловік розповідає, що тих, хто жив західніше Скафти, протягом тижня турбувало кілька землетрусів поспіль, що вказувало на наближення виверження вулкана. Люди полишили домівки й розбили намети на відкритих рівнинах, страх як хвилюючись, очікуючи прийдешнє. Удосвіта восьмого червня величезна хмара густого диму затьмарила небо, а з-за пагорбів випорскували густі темні стовпи. Гендерсон продовжує:

«Сильний південний вітер завадив хмарі пронестися над хатами, але вересове пустище, що відділяло будинки від вулкана, повністю покрилося попелом, пемзою та сіркою. Тепер-то виверження почалося по-справжньому: лютий жар [...] спричинив жахливе дрижання землі, що відлунювалось у підземних поштовхах, а повітря просякали сірчані речовини, вони займалися, спалахували, наче блискавка, ревучи нечуваним ніколи громом».

Виверження Лакаґіґару починається із серії так званих фреатичних вивержень. Фреатичне виверження – це тип вибухового виверження, при якому гаряча магма – температурою від 600 до 1170 °С – контактує з ґрунтовими водами. Вода, отже, моментально випаровується, що зумовлює величезний вибух попелу, породи та пару. Після початкової вибухової фази Лакаґіґар вивергає купу лави – всього приблизно чотирнадцять кубічних кілометрів. Часом лавова повінь Лакаґіґару нагадує потік Амазонки. Цей лавовий потоп затопив би Гельсінкі разом з околицями, глитнувши 72,71-метрову вежу Олімпійського стадіону.

Фреатичні виверження також супроводжуються виділенням токсичних газів, що сталося й під час виверження 1783 року. Європа вже незабаром це відчує.

Захопливо та жваво ці події описав один з очевидців – Йон Стайнґрімссон, священник із селища неподалік Кірк’юбаярклаустур, яке, своєю чергою, лежить трохи південніше Лакаґіґару. Стайнґрімссон змальовує всю серйозність ситуації у своєму щоденнику «Надприродне», який був виданий у 1788 році:

«Того тижня, а також двома тижнями раніше з неба падало стільки отрути, що словами описати складно: попіл, вулканічне волосся, кислотні дощі – усе впереміш із піском. Писки, ніздрі та кінцівки худоби, яка паслася чи ходила травою, ставали яскраво-жовті та заплямовані. Вода ставала літеплою та світло-блакитною, а гірські схили сіріли. Одна за одною рослини обгорали, всихали й сивіли, поки полум’яні язики росли та наближалися до поселень».

Вулканічне волосся, яке згадує Стайнґрімссон, також відоме як «волосся Пеле», а в Ісландії його називають «Nornahár», себто «волосся відьом». Це тоненькі нитки діаметром приблизно один міліметр, що утворюються, коли розтягується розплавлений базальт.

За вісім місяців Лакаґіґар вивергає в повітря майже вісім мегатонн фтороводню, що повністю отруює пасовища. Вироблений виверженням діоксид сірки – 120 мільйонів тонн – окислив дощ настільки, що краплі дірявили листя рослин. Люди хворіли на дивну пошесть, що, очевидно, пов’язана з флюорозом чи фторовим отруєнням.

Йон Стайнґрімссон пише, що тим, у кого забракло запасів і хто не отруївся, жилося не солодко: «Нарости, набряки та пухлини з’являлися на їхніх ребрах, тильних сторонах рук, ступнях, кістках і суглобах». Далі священник розповідає, що людські тіла розпухали й що «у ротових порожнинах виникали виразки, які набрякали і розривалися, що спричиняло нестерпні муки та пекельний зубний біль».

Йон Стайнґрімссон увійшов у історію під ім’ям «Вогняний проповідник», адже прямісінько під час виверження, у неділю двадцятого липня 1783 року, священник проголошував проповідь.

За Стайнґрімссоном, у цей день трималася неймовірна спека, а повітря настільки просякло вулканічною імлою, що люди не бачили церкви, стоячи перед нею. У будинках було темно, наче вночі. Із землі здіймалися димові султани, а поки парафіяни сідали на церковні лави, надворі лютувала вулканічна гроза.

Прихожан настільки вразив вогняно пристрасний порив священника, що проголошену ним того дня проповідь згодом називатимуть «Вогняна меса». Поки Стайнґрімссон проповідував, лавова ріка наближалася до Кірк’юбаярклаустуру і місцеві побоювалися, що лава проковтне маленьке селище. Але ріка з лави застигла за кілька кілометрів від поселення. Ісландці вважають, що це заслуга Стайнґрімссона.

Наслідки виверження Лакі торкнулися не лише Ісландії. Для решти світу поступово настане «вулканічна зима» – завіса викидів, що огортає світ, спричиняючи, далебі, кепську погоду, неврожаї та люті зими. Викинуті вулканом в атмосферу частинки діоксиду сірки приваблюють молекули води. Так утворюються крихітні краплинки, що збираються в хмару, яка стає білішою, ніж зазвичай, чим відбиває більше сонячного проміння. Якщо виверження достатньо потужне, то такі хмари сильно охолоджують глобальний клімат. А після виверження Лакі середня температура Землі впала приблизно на один градус Цельсія. Це ще до появи Смертельної імли Лакі.

На жаль, виверження випадково збіглося з незвичними природними умовами: над Тихим океаном, імовірно, саме панували явища типу Ель-Ніньйо[25].

Окрім того, над Ісландією сформувалася зона високого тиску. Через це вітри понесли густий, кислотний, насичений сіркою та фтором туман до Західної Європи. Як наслідок – чимало страждань і тисячі смертей протягом залишку 1783 року. Спершу циклон неподалік Норвезького узбережжя повів імлу Лакі до Північної Скандинавії. Звідти хмара посунула на південь і поступово на захід. Смог досягнув Праги 17-го, Берліна 18-го, а Парижа – 20 червня. Велику Британію кіптява окутала 23 червня.

Для багатьох наслідки стали нечувано гіркими: дихання смердючим діоксидом сірки часто зумовлює смерть від задухи – коли газ реагує із вологою в легенях, утворюється сірчана кислота, а легенева тканина набрякає. За деякими підрахунками, від захворювань дихальних шляхів улітку 1783 року у Великій Британії загинуло 23 000 осіб.

Судна стояли у гаванях, адже орієнтуватись у морі, коли видимість близька до нуля, – неможливо. За димовою завісою ледь проглядалося бліде, багрянцеве сонце, що опускало на землю тьмяне, іржаве сяйво. По-особливому зловісними,