Читати книгу - "Спадок на трьох, Ілона Волошин"

Наближаючись до місця, я вже майже не звертаю уваги на своє хвилювання. Відчиняю великі скляні двері кафе, звідки віє теплом і пахне кавою. Роблю крок вперед і опиняюся всередині. Затамувавши подих, починаю шукати знайоме обличчя серед відвідувачів.

І ось, помічаю його. Чоловік відкладає меню і наші погляди зустрічаються. На мить все зупиняється. Знову здається, що ми одні в цьому світі.

Я стою нерухомо, але потім, зібравшись із силами, наважуюся підійти ближче. Чоловік встає з місця і ввічливо простягає мені руку.

— Емелін! — промовляє він, дивлячись мені в очі. В його погляді я бачу багато запитань, стільки невідомого, що він хоче зрозуміти. Але чи зможу я дати йому всі відповіді?

Сідаю на край стільця, зовсім не знаходячи собі місця. Вільям сідає навпроти, пронизуючи мене поглядом, наче зазирає у саму душу. На ньому біла накрохмалена сорочка, і я відчуваю знайомий аромат одеколону. Все як було колись…

— Чесно кажучи, я радий, що ми зрештою зустрілися, — говорить чоловік і я мовчки киваю, бачачи, як важко йому дається кожне слово. — Дуже шкода тільки, що за таких обставин… — Він опускає очі й відводить погляд убік.

— Дякую, що погодився поговорити. Я не знала, чи дійде мій лист до тебе, чи це було марно.

— Дійшов… Я читав, Емелін. Я читав кожнісіньке слово... Ем, мені шкода...

— Не треба! — перебиваю його, не дозволяючи сказати те, що на думці... Не зараз і не від нього.

— Добре, пробач! Я не знаю, що сказати... Все так заплутано... Я не сподівався зустрітися з тобою після стількох років.

— Це зараз не має жодного значення. Я приїхала, щоб знайти тебе. Якщо ти відмовиш мені, я зможу це зрозуміти.

— Ем... Я все знаю. Я хочу допомогти тобі! У мене є така можливість...

— Вільяме, вже пізно. Ти нічим не зможеш мені допомогти. Єдине,  про що я прошу — це взяти до себе Оскара, піклуватися про нього, любити... Він так на тебе схожий...

— А як же ти?

— Тобі не варто хвилюватися за мене, — вимовляю я, ледь усміхаючись, відчуваючи, як стріли відчаю вже пробилися глибоко в моє серце.

— Емелін... Як так? Чому? — Вільям нарешті бере мене за руку, стискаючи її в своїй. Це приносить мені тепло і відчуття підтримки.

— Така доля. Я давно змирилася з нею. Але я не можу просто так залишити Оскара одного в чужому місті.

— Я заберу його! Я заберу, Ем, звісно. Я обіцяю тобі, що він буде в безпеці.

— Ти справді готовий це зробити?

— Авжеж! Я маю обов'язок це зробити. Коли я дізнався про все, я багато думав і зрозумів, що не можу покинути свого сина. Я зможу дати йому не тільки щасливе дитинство, але й забезпечене майбутнє. Ем, давай я познайомлюся з ним якнайшвидше.

— Звісно! — усміхаюся я, відчуваючи, як на очі навертаються сльози. — Ти впораєшся, я впевнена...

— А якщо я також познайомлю вас із моєю старшою донькою? — несподівано питає він.

— Донькою? Лише б вона хотіла цього.

— Сьогодні ж поговорю з нею.

— У тебе ще є діти? — питаю, намагаючись змінити тему.

— Так, є ще одна донька, але вона живе з матір'ю у Сан-Франциско. Вона трохи старша за Оскара.

— Чому сестри живуть окремо? Вони підтримують зв’язок?

— Інколи... Але не часто. У нас із колишньою дружиною складні стосунки, тому ми майже втратили контакти.

— Ти не хочеш побачитися з донькою?

— Хочу, але поки що це неможливо. Треба дочекатися, поки вогонь вщухне... Емелін, я хочу поговорити про нас...

— Про нас? Я слухаю! — питаю з подивом.

— Скажи, наші стосунки здавалися грою тільки мені? — його запитання викликає в мені занепокоєння, і я опускаю очі.

— Лише тобі? Яке це зараз має значення? Усе вже вирішено давно.

— Знаєш, ми не мали зобов’язань одне перед одним, але я розумів, що все заходить занадто далеко... І якщо твої почуття залишилися десь у минулому, то зустрівши тебе сьогодні, я розумію що не хочу втрачати знову.

— До чого ти хилиш?

— Я допустився жахливої помилки відпустивши тебе тоді у парку. Я повинен був взяти тебе з собою.

— Ти про це?

Я відвертаю погляд і наступні кілька хвилин ми сидимо в мовчанні і це мовчання є водночас важким і заспокійливим. Вільям уважно дивиться на мене, його погляд став теплішим, ніж раніше. Він ніби хотів щось сказати, але не наважувався, даючи простір для моїх думок.

Я думала про Оскара, про те, як він змінює мій світ кожного дня. Якби не він, я б давно зламалася. Він став тим світлом, яке тримало мене на плаву навіть у найтемніші моменти. Я згадую його ніжні обійми і те, як він засинав, обіймаючи свою іграшку.

Вільям нарешті порушив тишу:

— Ти завжди була сильною, Ем. І я бачу, що ти знайшла щастя в своєму синові. Я хочу бути частиною цього. Хочу бути частиною твого життя, навіть якщо це буде лише допомага тобі і Оскару.

Я лише сумно усміхнулася, відчуваючи, як минуле і майбутнє зливаються в одне ціле.

— Емелін, що сталося після цього?

— Нічого хорошого. Я всього лише попрощалася з батьками і нашим домом. Раян швидко упорався, щоб відібрати в нас усе… І більше ми не бачилися… — слова даються важко, коли мова йде про минуле.

— Де твої батьки?

— Не знаю… — зітхнувши зі сумом кажу я — як тільки я вийшла за поріг, ми більше не бачилися. Вони не змогли пробачити мені те, що я не скорилася їхній волі і не пішла за цього психопата. З уст знайомих, я згодом дізналася що вони більше не тут, а подалися шукати кращої долі в інших країнах.

— Ти сумуєш за ними?

— А ти як гадаєш? Страшно жити у світі, знаючи що десь у тебе є батьки, але не маючи із ними жодного контакту. Наче частину серця вирвали з грудей…

— Може є шанс налагодити з ними зв’язок?

— Шанс є, часу немає. Вони навіть не здогадуються що скоро не стане їхньої Емелін…

— Мені теж складно в це повірити… Пробач мене, Ем, за згаяний час. Так вже й сталося що у житті тобі довелося лише терпіти. Я подбаю про сина, зроблю усе можливе що від мене залежить. І будь певна, ти можеш на мене покластися і я допоможу тобі усім, чим зможу...