Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
XXXVIII
31 липня 2012, 02:53 (UTC -5)
Мадре-де-Діос
Пітьма була цупкою й вогкою. Просякнуті чорнотою нетрища стялись, ущільнились під навалою темряви, та не затихали ні на мить. Десь хруснула гілляка, в іншому місці щось зашурхотіло килимом із підгнилого опалого листя, востаннє пискнув гризун у пазурах нічного птаха. Зрідка тишу порушували різкіші звуки: рипіння дерева під вагою великого хижака або відчайдушний, але недовгий передсмертний лемент тапіра чи коати[79]. Ближче… Далі… Іноді над головою. Пітьма робила реальність плоскою, розчиняла об’єм. І тільки нічні звуки, хай які моторошні, повертали відчуття простору. Хащі не мовчали. Вони дихали: боязкими, ледве чутними схлипами, немов беззахисна жінка, ув’язнена в темній кімнаті з маніяком.
Левкові знадобилося трохи часу, щоби збагнути: він прокинувся й лежить із розплющеними очима. Хлопець раз чи два ледачо кліпнув і переконався: суттєвої різниці нема. Так чи так — сама чорнота. А тоді замислився. Зазвичай він спить добре. Прокидається рідко, та й то через настирний поклик сечового міхура чи ущипливий свербіж у залежалих кінцівках. Зараз у туалет не хотілось; ані в руках, ані в ногах не було свинцевої важкості застояної крові. Його розбудило щось інше. Що́?.. Левко нашорошив вуха.
Нічні джунглі — не надто комфортне місце навіть для людей зі сталевими нервами. Пирхання, шелест, шкряботіння, що линули звідусіль, могли навіяти що завгодно. Водночас ці звуки вже були знайомими, Левко звик до них. За хвилину, начебто не виявивши нічого підозрілого, хлопець почав засинати.
Поринувши у перехідний стан, де розмиваються межі між реальністю й сном, Левко побачив майстерню Ґуннара Іверса. Стоси запилюжених, переважно бездарних картин, пензлі, вимащені фарбами ганчірки, трухляві мольберти. У свідомості воскрес момент, як старий художник уперше підсовує йому карту зі шляхом до Паїтіті. Хлопець пригадав, що попервах ледь не розсміявся, та згодом узяв папірець до рук, заходився розпитувати Ґуннара про Перу, про руїни, про шлях до Твердині. Проте в теперішньому сновидінні (чи то в напівсвідомому маренні) Левко відкинув аркуш назад, ніби відгороджуючись від Паїтіті, інкських таємниць і поїздки до Мадре-де-Діос.
У цей час покривало хмар над нетрями стоншилося, а тоді нечутно порвалося відразу в кількох місцях. Крізь діри з розмитими краями на землю ринуло місячне світло. Надломлюючись об гілки, зачіплюючись на колючки, воно ліанами стікало вниз, заповнюючи галяву, на якій отаборилися хлопці та їхня подруга. Левко з подивом виявив, що його очі все ще розплющені. Тепер із-під напівопущених повік він розрізняв стіну заростів навколо табору. На кілька секунд дві картинки наче наклалися одна на одну: хлопець зиркав на посріблені місяцем джунглі крізь стокгольмську майстерню Ґуннара. Із загрозливого, огорненого чорним туманом муру, немов вузлуваті лапи лісових покручів, стирчали гілки. Вони прохромлювали Ґуннара наскрізь, протинали йому груди, черево. Старий намагався щось говорити, проте Лео його більше не чув. Наступної миті швед вицвів і щез. Слідом за ним розтанула його студія.
Несподівано біля підніжжя нетрищ щось заворушилося. Пливкий силует відокремився від суцільної стіни дерев, випростався й почав рухатися. Левкова уява вималювала монстра з нашпигованим іклами ротом і шматками відвислої плоті на обличчі. Хлопець ледь не закричав, бо спочатку постать посунула просто на нього. На щастя, желейна в’язкість, яка сковує у снах, не дала розтулити рота, а через секунду Левко зметикнув, що у млявому освітленні зір не здатен розрізнити деталі. Наступної миті примара звернула наліво, підступивши до звалених у купу спорядження та наплічників.
«Це сон?»
Левко затамував подих, учепившись руками за підкладку спальника. Серце клацало часто й дрібно, як механізм наручного годинника. Чорна постать пересувалася безгучно, пливла у повітрі, часом провалюючись у тінь, часом проступаючи чіткіше. Коли проява підкралася ближче, хлопець угадав у ній людину — невисокого чоловіка із прямим тулубом і короткими руками. Або щось дуже подібне до чоловіка.
«Я сплю чи це насправді? Чорт забирай, я сплю?!»
Між Левком і кучугурою спорядження було заледве три метри. Силует схилився, потім присів навпочіпки й обережно, стараючись не шарудіти, став нишпорити в наплічниках. Лежачи на боці, зовсім поряд із рюкзаками, хлопець із-під напівопущених повік бачив, як хтось чи щось, що вийшло з джунглів, порпається в їхніх речах.
«Це не справжнє. Не наяву. Це просто сон!»
Тихе вовтузіння з наплічниками тривало хвилин п’ять. Що він там шукає? Хто він? Якоїсь миті Левкові знову захотілося кричати, але він боявся поворухнутись і тим самим виказати себе. Боявся переконатися, що таємничий гість йому не приверзся.
Левко так і не розплющив очі повністю. Він просто не схотів. Що більше намагався, то реальнішою видавалася ситуація. І це лякало до чортиків. Простіше переконати свідомість, що все це не по-справжньому, все це вві сні, ніж зчинити тривогу та зійтися віч-на-віч із тим, хто вкляк біля рюкзаків. Людський мозок — великий майстер ігнорувати все, з чим не хоче боротися.
Склепивши повіки, хлопець із головою загорнувся у спальний мішок. Через хвилину він вирубився, поринувши у повноцінний сон.
…Потривожений шурхотом, силует завмер. Повернув голову. Подивився на спальник. У щільній темряві обличчя годі було розгледіти. Не добереш навіть, чи є воно, те обличчя. Виждавши якийсь час, незнайомець підвівся та позадкував до лісу. Небавом він зник там, звідкіля прийшов.
XXXIX
31 липня 2012, 07:32 (UTC -5)
Мадре-де-Діос
Левко заспав. Його розбудило брязкання ложок і шипіння сирих дров під чайником. Вилізши зі спальника, хлопець довго не згадував нічний кошмар. І тільки кинувши погляд на гору спорядження, пригадав сновидіння. Почистивши зуби, він наважився запитати:
— Нічого дивного вночі не зауважили?
— Ти про що? — звела очі Сатомі.
— Мені здалося, хтось совався табором.
— Ти серйозно? — запитав Ян.
Сьома покинув шнурувати кросівок і завмер, дослухаючись.
— Не знаю, може, наснилося, — пробубнів Левко.
— Я вставав відлити о пів на четверту ранку, — випростався Семен.
— Мабуть, то був ти, — кисло всміхнувся Левко.
— А ти злякався?
— Ледь не перефарбував штани в коричневе.
Сатомі розливала по чашках окріп. Левко пройшовся табором, не замислюючись над тим, що робить, аж поки не усвідомив, що стоїть на тому місці, до якого наблизився силует із його сну. Хлопець присів навпочіпки й подумки відзначив, що його рюкзак лежить
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твердиня, Максим Іванович Дідрук», після закриття браузера.
