Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

Левко глипнув на товаришів. Ніхто не звертав на нього уваги. Він розкрив наплічник: запасна пара взуття, зв’язані вузлами шкарпетки, чисті футболки, шорти, білизна, зарядний пристрій для телефона, пригодницький роман Уілбура Сміта «Крик диявола», засоби гігієни (в окремому відділенні), навігатор, противедмежий балончик, сокирка. Трохи безлад, та у пацанів так завжди. «Тобто в нормальних пацанів, — уточнив Левко. — Не в таких, як Ян чи Ґрем». Найважливіше, що все на місці.

Левко намірився відкласти наплічник, коли завмер, пригадавши дещо. У задній частині рюкзака була кишеня для паперів, де він зберігав обидва паспорти (закордонний та український), недоторканний запас грошей, дебетну картку «VISA» банку «Nordea», а також різноманітні папери, пов’язані з подорожжю: роздруківки з інтернету, карти, бронювання хостелу в Куско. Левко розстібнув блискавку й устромив руку у відділення для паперів. Перебрав уміст руками, не надто приглядаючись. Ніби все гаразд, хоча…

Стоп!

Чогось не вистачало.

Хлопець витягнув футболки, книгу та згорток білизни, щоби краще бачити кишеню. Паспорти, роздруківка, виписка з адресою й телефоном посольства України — все на місці, крім… льодяна брила сповзла стравоходом і бухнулась у шлунок… не було характерного глянсуватого альбомного аркуша, вкрай важливого аркуша, з якого почалася ця авантюра.

Не було карти.

«Чорт забирай, зникла мапа Ґуннара!»

Непокоїло не так зникнення аркуша (мапа не вирізнялася точністю й не була критично важливою), як усвідомлення того, що вночі хтось таки справді виходив із джунглів, порпався у рюкзаках і поцупив малюнок, за яким вони намагаються знайти Паїтіті.

Але, бляха, цього не може бути! У такій глушині не може бути людей.

«Можливо, я віддав карту комусь, наприклад, Сьомі, та просто не пам’ятаю?»

Семен зберігав ксерокопію, зроблену у Швеції, тож йому не було сенсу забирати оригінал, проте українець відчував, що мусить переконатися.

— Сьома, ти не… — голови піднялися на українця, й він затнувся. Щось підказувало: не слід розповідати про зникнення карти, особливо про те, як вона зникла, поки він у всьому не розбереться. Левко на ходу переформулював питання: — У тебе є копія карти, правда?

— Якої карти? — перепитав росіянин.

Левко нашорошив вуха. У них не картографічна експедиція, щоби Сьома не розумів, про яку мапу йдеться.

— Карти, що її накреслив Ґуннар. Здається, я віддав її тобі в Пуерто-Мальдонадо, коли ми домовилися з Атаучі про човен.

Семен збентежився, й це зауважили всі, не лише Левко. На кілька секунд запала ніякова мовчанка.

— Ну так… — пробубнів Сьома.

— З нею все гаразд? — Лео в’ївся очима в лице приятеля.

Росіянин підібгав губи й лупнув на українця.

— Ні.

— Що означає «ні»?

«Невже копію теж забрали?» Одну карту Левко міг загубити, проте якщо зникли обидві…

— «Ні» означає, що з моєю картою не все гаразд.

— Що з нею?

— Її нема.

— Сьома, я пам’ятаю, як давав її тобі на при…

— Я нею підтерся, Лео.

Сатомі пирснула. Обличчя Ґрема і Яна підсвітилися посмішками. Левко зберігав серйозну міну, не тямлячи, сміється з нього Семен чи говорить без жартів. Прокашлявшись, хлопець повільно заговорив:

— Розумію, моє питання прозвучить дико, але, Сьома, чувак, ти не міг би пояснити, якого хера ти підтерся копією карти Ґуннара Іверса?

Ян Фідлер, гойднувшись назад, розреготався.

— Ну, туалетний папір увесь намок, і я подумав… — бубонів Сьома, — більше нічого не було… просити серветки в Сатомі я посоромився… Не виривати ж сторінки з твоєї книги? Ну, реально, чувак, хіба нє? Я схопив перший-ліпший аркуш із наплічника й пішов у кущі. Було трохи темно… я помітив, що то за папірчик, тільки після того, як використав його з одного боку. Я лише потім перевернув і побачив, що то карта…

Ґрем, Ян і Сатомі за животи хапалися від реготу. Чех дореготався до сліз. Зате Левкові було не смішно. Йому здалося, що він зараз лусне.

— А шо? — правив далі Семен. — Ну не кластиму ж я той папірець назад собі в наплічник? От я і використав його до кінця.

— Твою мать! Твою мать!!! — Левко заволав російською. — Ти не вигадав нічого кращого, як підтертися картою?! А листочки, розтуди твою маму, ЛИСТОЧКИ!!! Ти ж у джунглях, Сьомо! Я що, мусив зрубати дерево, щоб ти підтерся?

— Але ж то була копія твоєї карти, чорт забирай! — спробував захищатися Сьома. Надійшла черга Левка нітитись. — Навіщо вчиняти з цього скандал? У тебе ж є оригінал, — помітивши, як змінилось обличчя українця, Семен вигнув брови. — Чи… — зненацька він усвідомив, що розмова зав’язалася не просто так, і з місця попер у наступ. — Де оригінал, Лео? — запитав цілком серйозним тоном.

Левко осягав: якщо розкаже, що його сон — насправді не сон, то автоматично визнає, що за ними, ймовірно, ведуть спостереження, ну, або щонайменше хтось нишпорить табором посеред ночі, а це доконає команду. Після першої доби в хащах хлопці були на межі. Левко відчував, що повинен збрехати. І тоді він обережно, зважуючи кожне слово, промовив:

— Я загубив її…

Секунд десять усі ошелешено мовчали.

— Як то загубив? — зронила Сатомі.

— Ну отак, загубив.

— Де?

— Не знаю.

— Чому ти не сказав нам про це? — поцікавився Ґрем.

— Бо думав, що в нас є копія.

— У тебе із собою тільки одна копія?

— Так, інша лишилась у Стокгольмі.

— Чекайте, заждіть, — стрепенулась Сатомі. — Якщо я все правильно розумію, ми зараз заглиблюємось у надра найбільш неприступних нетрищ на Землі у пошуках ефемерних руїн, не маючи на руках навіть карти? Куди ми йдемо, хлопці?

— То не карта, радше схема, впораємось і без неї, — заспокоїв друзів Левко. — Крім того, в нас є GPS-навігатор, — він узяв до рук сіро-чорний пристрій. — Ми легко визначимо своє місцерозташування, ми ж знаємо, де лежать озера, і…

Навігатор тихо «нявкнув», сповістивши про критично низький рівень супутникового сигналу, екран потьмянів, а карта стала неактивною.

— Чува-а-ак… — розвів руками росіянин. Доля знущалася з них.

— Чорт, — Левко сконфужено потрусив масивний «Garmin GPSmap», наче від того сигнал міг посилитись.

Незважаючи на те що вони перебували за двісті кілометрів від найближчих гір, щось блокувало сигнали із супутника.

XL

Друзі розмістилися півколом обабіч пригаслого багаття. Радились.

— Нам не потрібна карта, — доводив Левко.

— Ми не можемо рухатися без навігатора, — парирував Ґрем.

— До біса навігатор, лишилося кілька кілометрів! Сьома, скажи йому, — гарячкував українець, кидаючи багатозначні погляди на росіянина (я попереджав, що так буде, не слід було брати із собою гомосексуалістів!).

— Зате яких кілометрів… — хитав головою Ян, скоса глипаючи в бік джунглів.

Левко цокав язиком і зітхав із виглядом людини, що втомилася сперечатись із розумово відсталими. Сьома мовчав, по