Читати книгу - "Афера на двох, Ірен Кларк"

30

Олівер

 

Я слухав, як він її б’є.

 

Кожен удар відгукувався в мені, як вибух. Глухий звук долинав крізь динаміки, і мені здавалося, що я відчуваю його тілом. Ліна задихалася, її голос тремтів, але вона трималася. Вона не кричала, не благала.

 

Я стиснув кулаки так, що кістки затріщали.

 

— Треба їхати, зараз же, — я підхопився, але Нік вп’явся в моє плече, змушуючи залишатися на місці.

 

— Ще рано, — холодно сказав він.

 

— Ти серйозно?! Ти чув, що він робить?!

 

— Чув, — Нік дивився прямо перед собою, його щелепи були стиснуті, погляд — темний. Він теж кипів від злості, але вмів її контролювати. — Якщо ти зараз увірвешся туди, все піде під три чорти.

 

Я стиснув зуби. Внутрішній голос волав: якого біса ти чекаєш?!

 

Я не хотів чекати. Я не міг.

 

Але… я мусив.

 

Ліна ризикнула собою, щоб дати нам шанс закінчити це правильно. Якщо я зараз зірвуся — її жертва буде марною.

 

Вона ризикнула собою.

 

Перед очима сплив її погляд — зухвалий, іронічний, живий. Її усмішка, коли вона жартувала з мене. Її руки, що торкалися мого плеча, коли я марно намагався її не помічати.

 

Я провів руками по обличчю, намагаючись зібратися.

 

А потім — довгоочікуваний сигнал.

 

Ліна натиснула кнопку.

 

Час діяти.

 

___________________

 

Ми діяли швидко й тихо.

 

Як тільки Андрій залишив будинок і поїхав у бік центру, ми з хлопцями відправилися витягати мою дівчинку.

 

Ми під’їхали до будинку Андрія безшумно, без фар. Темрява ховала нас, але я відчував, як кров пульсує в скронях. У вусі — навушник, у руці — зброя.

 

— Двоє на вході, — тихо повідомив Нік, дивлячись крізь бінокль із тепловізором. — Ще двоє зліва, один біля басейну.

 

— Є ще хтось усередині?

 

— Як мінімум троє, але точне розташування не бачу.

 

Я перевів погляд на Кіра. Той мовчки кивнув.

 

Ми діяли швидко.

 

Я пішов ліворуч, разом із одним із охоронців Ніка. Ми пересувалися вздовж паркану, поки не опинилися біля першого охоронця. Той стояв біля дерева, скануючи територію, не підозрюючи, що через кілька секунд буде непритомний.

 

Я ковзнув до нього майже безшумно, за мить обхопив його шию рукою й різко притиснув сонну артерію. Він ще встиг хрипло зітхнути, перш ніж тіло обм’якло в моїх руках.

 

Один є.

 

Я поклав його на землю, перевірив, щоб не було стороннього шуму, й рушив далі.

 

Кирило вже впорався з тим, що стояв біля входу. Той навіть не встиг підняти руку, як отримав удар прикладом у потилицю.

 

— Два, — прошепотів Кирило.

 

Я глянув на будинок.

 

Той, що був біля басейну, раптово зник у дверях. Я розумів — часу обмаль.

 

Я пробрався до вікна й зазирнув усередину. Усередині вітальні сидів чоловік, розслаблено відкинувшись у кріслі. На поясі — кобура. Йому ще здавалося, що ніч спокійна.

 

Я натиснув кнопку на мікрофоні.

 

— Вхід чистий.

 

Нік іще раз перевірив усе через тепловізор, після чого дав сигнал.

 

Час заходити.

 

Я першим прослизнув у двері, пригнувшись, щоб не потрапити в зону камер. Кирило пішов за мною, а слідом — ще двоє хлопців.

 

Чоловік у кріслі помітив нас у ту ж секунду, коли я опинився в нього за спиною. Він тільки встиг відкрити рота, перш ніж мої пальці стиснулися на його горлі.

 

— Навіть не думай, — прошепотів я.

 

Він спробував потягнутися до пістолета, але я встиг вивернути його руку. Той скривився від болю.

 

— Лягай.

 

Він важко осів на підлогу і я вдарив його пістолетом по скроні.

 

— Троє в коридорі, — прошипів Нік, прикриваючи мене.

 

Ми рушили далі.

 

Двері відчинилися, і назустріч нам вийшов один із охоронців. Його очі округлилися.

 

Нік не дав йому встигнути щось сказати.

 

Удар у живіт, різкий рух ліктем у підборіддя — і він гепнувся на підлогу.

 

Ті двоє, що залишалися, зреагували швидко, вихоплюючи зброю. Але не швидше за нас.

 

Нік із Кирилом спрацювали чітко. Один постріл — і глушник зробив свою справу. Другий виродок навіть не встиг цілитися, як Кирило вдарив його в скроню так, що той відлетів у стіну й більше не поворухнувся.

 

— Чисто, — коротко сказав Нік.

 

Я не відповів.

 

Я вже був біля дверей, за якими була Ліна.

 

— Далі я сам, — пробурмотів я й штовхнув двері.

 

І застиг.

 

Вона сиділа на підлозі, обперта на ліжко. Волосся сплутане, губа розбита, синці вже починали проступати на її шкірі. Очі — величезні, темні, блискучі.

 

— Олівер… — вона прошепотіла моє ім’я, і я знову відчув той вибух усередині.

 

Я ступив до неї, опустився навколішки, обережно взяв її за обличчя.

 

— Ліна… — я не впізнав власного голосу. Він був хрипким, низьким, наповненим гнівом і… ніжністю.

 

Вона ледь усміхнулася, торкнувшись пальцями моєї руки.

 

— Ти прийшов…

 

— Завжди, чуєш? Завжди.

 

Я взяв її на руки. Вона була такою легкою, що це аж лякало.

 

— Олівер, я… я просто хочу поїхати.

 

— Поїдемо.

 

Я виніс її з кімнати, не слухаючи більше нікого.

 

_____________

 

На дачі вона заснула майже одразу.

 

Я сидів поруч, дивлячись, як її груди рівномірно здіймаються й опускаються. Я вперше за цей день зробив повноцінний вдих.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍