Читати книгу - "Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх"

Розділ 24

Масштаб особистості вимірюється ситуацією, яка може вивести її з себе. Не масштабна я особистість, якщо Вольській так легко вдалося опустити мене з небес на землю. Та, напевно, так і треба було. Аби не надумувала собі казна чого. Воронівський просто проявляє до мене банальну ввічливість, а я реагую так, наче він пропозицію руки і серця зробив.

Я майже зібралася до купи, як ще одна думка рознесла мій емоційний стан на друзки. Невже вони з Савчуком насправді влаштували перегони, хто перший зі мною... Ні. Ну не настільки ж вони покидьки. Роман, так точно. Але, якщо згадати, що він пропонував у мій перший день тут?

Аааааа! Я плеснула води в обличчя аби хоч якось розігнати страхітливі думки. Вольська майстей маніпуляцій. Вона просто передивилася американських фільмів про підлітків.

Геометрія проходила важко. Побачивши, що я виконала домашню роботу, Ніна Микитівна викликала мене до дошки і вже там осоромила.

- Сідай Коваленко. Погано. Плакала твоя золота медаль. Не знаю, як ти здаш НМТ. А зараз я вам роздам самостійні до кінця уроку.

Однокласники подивилися на мене так, ніби це через мене ми пишемо ту самостійну. Уже через хвилину на мій стіл упав листок А4 з чотирма завданнями.

Це був повний провал. Одне завдання я виконала. Інше приблизно розуміла, а от решту... До кінця уроку залишалося п’ятнадцять хвилин, а я все туманіла над задачами. Мій телефон тихо поворушився, сповіщаючи про повідомлення.

Voron579 Скинь мені завдання.

Я спочатку здивувалася, а потім зрозуміла звідки вітер віє. Вольська. Ну нехай. Гордість може почекати. Обережно сфотографувавши я відправила йому. І вже через п’ять хвилин отримала відповідь.

Mishelk2804 Дякую.

І добавила сердечко. Ні. Стерла. Просто дякую.

Чому я зараз думала більше про те, з якою інтонацією він сприйме моє «дякую», а не про те, як списати аби не спалитися.

Зі спокійним серцем здавши роботу чекала дзвінка. Не витримавши, знову написала.

Mishelk2804 Звідки ти дізнався?

Та відповіді більше не було. Натомість, на сьомому уроці прийшло якесь дивне повідомлення у групу, куди мене щойно додали. І називалася вона КАОа. «Терміново збираємося у другому корпусі. Кабінет 302».

Авжеж я нікуди іти я не збиралася. Хтозна що там за зборище. Якби не Софія, котра перехопила мене на виході зі школи і кудись потягнула.

- Що відбувається? – хоч цікавість і розпирала грудну клітку та страх додавав особливої перчинки.

- Зараз все дізнаєшся.

Ми зайшли в темну кімнату. Сірі штори повністю закривали сонячне світло. Аудиторія була більше схожа на актовий зал. Сцена, рояль, обтягнені червоним оксамитом стільці... Звідкись долинала тонка зловісна мелодія.

Зробивши кілька кроків вперед відчула, як кров в жилах починає застигати. Ближче до центру кімнати у колі сиділо четверо людей. На їх обличчях були жахливі маски клоунів, а руки підняті уверх. Одягнені вони були у чорні мантії. Вони щось мугикали легко хитаючись.

Між ними на землі лежала дівчина у білій весільній сукні. На ній теж була маска. Навколо миготіли свічки, а під нею виднілася намальована пентаграма.

Що за... По хребті пробігла холодна капля. Якесь сатанинське жертвоприношення?! Пальці на руках затерпали. Проковтнувши в’язку слину я вже хотіла тікати та раптом звідкись вийшов хлопець у тому ж образі. Тільки в його руках блистів сріблястий кинджал.

Зупинившивсь над дівчиною він замахнувся...

Найлогічніше було тікати не озираючись. Однак... Закричавши я кинулася на нього. Від несподіванки він випустив зброю. Але дівчина враз її схопила і встромила собі в серце.

Перед очима помутніло. По білій сукні враз розповзлася кривава пляма. Я відмовлялася вірити реальності.

- Чого ви стоїте?! – заверещала не своїм голосом. – Набирайте швидку!

Впавши біля неї на коліна спробувала затиснути рану з якої досі стирчав кинджал. Під пальцями розповзлося щось м’яке і липке.

- Пізно. – хтось присів збоку і двома пальцями торкнувся шиї дівчини. – Вона мертва.

Мені здавалося, що я зараз втрачу свідомість. До горла підступила нудота. Я взяла її руку і відчула...

- Пульс! У неї є пульс!

Витягнула з кишені телефон і хотіла набрати 103 та пальці не слухалися і він випав.

- Візьми мій.

Я не одразу зрозуміла, що мені простягає телефон дівчина, яку я намагалася реанімувати.

У вухах зашуміло. Сівши, вона зняла маску і широко посміхнулася білосніжними зубами. Вольська. Всі решту послідували її прикладу. Останнє, що я побачила, це красиве обличчя Романа, перед тим як провалитися у темноту.

- Ну що ж ти така вразлива... – донісся до моєї свідомості стривожений голос Романа.

- Бо я вам говорив, що цього не потрібно. – легко поплескав мене по обличчю Костянтин.

Розплющивши очі, я зрозуміла, що лежу в його обіймах. Навколо гомоніли однокласники.

- Ти як? – прошепотіла Софія присівши поруч і подавши мені пляшку з водою.

- Що це було?! – у мене нарешті прорізався голос.

- Розіграш. – стиснула плечима Ірина.

- Розіграш?! – я перейшла на фальцет. – Але ж ти... Як ти... Я ж сама бачила... – тикнула пальцем у місце звідки стирчав кинджал.

Вона запхала руку у ліф і витягла звідки резинову грілку з фарбою. Звичайнісіньку маленьку грілку!

- Та я мало зі страху не вмерла! – вирвалася з рук Воронівського зіп’явшись на ноги. – Ви... Ви! Ви хоч розумієте, що влаштували?! – знову кинула погляд на пентаграму на якій сиділа Ірина. – Ви думаєте це жарти, загравати з темними силами?! Ви розумієте які проблеми можете накликати на свої голови?!

Я умить позадувала свічки і помітивши на одному зі стільців пульт розсунула штори пустивши світло.

- Ой, я тебе прошу. – примружився від рудий Віталій. – Тільки не треба нас лякати. Ну пожартували трошки. Зате ти пройшла пробу. Тепер ти у клубі.

- Клубі?! – перевела роздратований погляд на Савчука. Він же тут у нас головний.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍