Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

20.2 Недуга, чи щось інше?

Іра злегка постукала нігтями по чашці, задумавшись.

— Гм, тоді, мабуть, єдиний вихід — встановити чіткі межі. Якщо він справді тебе поважає, то зрозуміє і не буде перегинати.

Я кивнула, хоча всередині все ще залишалася тривога. Хотілося б вірити, що все вирішиться само собою. Але щось підказувало — цього не станеться.

Я глянула на годинник і зрозуміла, що обідня перерва майже скінчилася.

— Мені вже пора, — сказала я, беручи сумку.

— Не забивай голову зайвим, — Іра підморгнула. — Все владнається.

Я усміхнулася, хоча сумніви нікуди не зникли.

На вулиці було тепло, але мені здалося, що вітерець прохолодний. Я швидко перейшла дорогу і попрямувала до офісу, намагаючись переключитися на робочий лад.

Та думки вперто повертали мене назад — до тієї розмови з Андрієм, до його погляду, до відчуття, що все не так просто, як хотілося б.

Я видихнула, стиснула плечі й сказала собі: зараз робота, а про решту подумаю потім.

Я сиділа за комп’ютером, намагаючись зосередитися на роботі, але відчувала, як у животі наростає неприємна хвиля. Спочатку списала це на перевтому, але за кілька хвилин мене накрило сильним нудотним спазмом.

Серце закалатало, і, притиснувши руку до рота, я майже вибігла з кабінету. Коридор здався нескінченним, та я все ж встигла добігти до туалету, де мене відразу вирвало.

Я спиралася на холодний умивальник, важко дихаючи. В голові крутилася купа думок, але одна раптом прозвучала гучніше за всі інші.

Це що… може бути…

Ні, я не могла так одразу щось стверджувати. Але цей стан був занадто знайомий…

Я похитала головою, намагаючись відігнати зайві думки. Та ну, це просто нерви… або я щось не те з’їла на обіді.

Я зайшла в офіс, всміхнулася колегам і сіла за робочий стіл. Попереду був насичений день, і я вирішила зосередитися на справах. Робота — ось що мені зараз потрібно.

Робочий день минув швидко, але думки все одно плуталися в голові. Я зітхнула, зібрала речі й вийшла з офісу.

Біля входу вже чекав Олег, спершись на машину. Побачивши мене, він усміхнувся, і від цього тепла на душі стало спокійніше.

— Як день? — запитав він, відкриваючи дверцята.

— Нормально, багато справ, — відповіла я, сідаючи в салон.

— Ти якась бліда, — стурбовано сказав Олег, швидко зиркнувши на мене, поки ми стояли на світлофорі. — Точно все добре?

Я проковтнула клубок у горлі й спробувала усміхнутися.

— Так… Просто втомилася, — відповіла я, не бажаючи вдаватися в деталі.

Олег нахмурився, ніби не повірив, але нічого не сказав.

— Може, ти щось їла не те? Голова не паморочиться?

— Та ні… Напевно, просто важкий день. Дома вип’ю чаю — і все буде добре.

Він стиснув мою руку трохи сильніше, ніби намагаючись передати мені свою енергію.

— Якщо щось не так, ти скажеш мені, правда?

Я кивнула, відвертаючи погляд у вікно.

— Давай завтра сходимо до лікаря? — наполегливо запропонував Олег, не зводячи з мене погляду.

Я швидко похитала головою.

— Ні, не треба. Просто втомилася. Це ж нормально, буває.

Олег насупився, явно не задоволений моєю відповіддю.

— Настю, мені важливо, щоб ти була здоровою. Якщо тобі погано, треба з’ясувати причину.

Я м’яко стисла його руку, намагаючись заспокоїти.

— Правда, все добре. Якщо завтра почуватимуся так само, тоді подумаю про лікаря.

Олег зітхнув, ніби не вірив у мої слова, але сперечатися більше не став.

— Гаразд. Але якщо щось, одразу кажи. Не чекай.

Я ніжно усміхнулася і притулилася до Олега.

— Обіцяю, все буде добре. Ти не хвилюйся.

Він все ще дивився на мене з тривогою, але, здається, трохи заспокоївся.

— Гаразд, але я ловлю тебе на слові, — сказав, обіймаючи мене міцніше.

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍