Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

доведеться чекати ще чотири місяці, і для Порошенка вони знов завершаться глухим кутом[133].

У його номері в Мюнхені ми здебільшого говорили про цю безвихідь, і Порошенко дякував мені за висвітлення війни, наче моя стаття могла щось змінити. Президентові потрібно було змусити європейців відчувати цю війну як їхню власну, як загрозу їхній безпеці, а не просто якусь територіальну суперечку на далеких руїнах Радянського Союзу.

— Будь ласка, приїжджайте в Україну, будьте моїм гостем, — запросив Порошенко. — Можливо, поїдьте на фронт, подивіться на власні очі, що там відбувається. Я можу організувати таку поїздку, адже я в цьому зацікавлений.

Так само він запрошував багатьох лідерів, із якими зустрічався у Мюнхені. Охочих було мало, і Порошенко не міг зрозуміти, чому його повідомлення не знаходить відгуку.

— Я президент миру, — сказав він мені на прощання. — Не президент війни.

Однак наприкінці першого терміну перебування Порошенка на посаді більшість українців думала про нього інакше. Для них він був людиною, яка пообіцяла здобути довготривалий мир і не впоралася. Вони були готові спробувати когось нового.

* * *

На початку 2019 року, коли я приїхав до Києва висвітлювати президентські перегони, Зеленський уже був їхнім фаворитом. За різними опитуваннями він мав удвічі більше підтримки, ніж Порошенко, хоча й відмовлявся зустрічатися із чинним президентом на звичній політичній арені. Зеленський вів кампанію на власних умовах, і це робило його майже невразливим до політичних закидів. Він не публікував розгорнутої політичної програми. Навіть не робив перерви у своїй комедійній кар’єрі, щоб сконцентруватися на перегонах. Під час кампанії знімали третій сезон «Слуги народу»[134], і Зеленський усю зиму та весну гастролював із гумористичними концертами.

Одного дня у березні того року, за лічені тижні до першого раунду виборів, помічники Зеленського запросили мене до офісу студії «Квартал 95», який слугував їм за один зі штабів кампанії. Офіс займав три верхні поверхи висотки неподалік середмістя, з вікон відкривався вид на багатоквартирні житлові будинки внизу та на телевежу віддалік, яка транслювала передачі «Кварталу». Цей офіс цілком міг би належати бухгалтерській фірмі — сірі килими, підвісні стелі, стандартні мінікухні, — якби не кіноафіші на стінах, переважно з розкішними білявками, партнерками Зеленського в студійних романтичних комедіях.

У конференцзалі на двадцять першому поверсі на мене чекав друг дитинства Зеленського, Вадим Переверзєв. У ньому було важко впізнати нетерплячого підлітка зі старих концертних відеозаписів кінця 1990-х. Тепер він мав виснажений вигляд, жилаві, вкриті татуюваннями руки, і це дивно контрастувало з його новою роллю стратега політичної кампанії.

— Відколи ми пішли в політику, робота не надто змінилася, — запевнив мене Переверзєв. — Від написання жартів перейшли до написання гасел. Різниця не така вже й велика.

За його словами, деякі передвиборчі обіцянки починалися як жарти у кімнаті сценаристів. Скажімо, обіцянка грошової винагороди тому, хто здасть корумпованого чиновника в руки поліції. Якщо розслідування дійсно виявить хабар, то добродію, який про це повідомив, перепаде частка. Країну заполонили рекламні щити «Здай корупціонера — отримай 10 %». (Президент Зеленський дотримав слова і пізніше підписав антихабарницький закон, що дозволяв такі виплати[135]). Проте за витівками було важко розгледіти якусь чітку програму. У цьому й полягала суть. Соціологічне опитування населення, опубліковане під час передвиборчої кампанії, показало, що лише дев’ять відсотків українців довіряють урядові, а це менше за будь-яку іншу націю світу[136]. У такому середовищі стратегія Зеленського видавалася очевидною: за будь-яку ціну уникати типової для політика поведінки. Він не потребував політичного бачення. Кампанією Зеленського була комедія.

Під час перегонів на телеканалі Коломойського показували гумористичні виступи Зеленського та пародійні новини. Вони дозволяли йому відповідати на критику або відволікати від неї, часто висміюючи нападників. Суперники по перегонах скаржилися, що такі програми дають Зеленському несправедливу перевагу, — і мали слушність [137]. За українським законодавством, телевізійні канали зобов’язані надавати кандидатам у президенти приблизно однакову кількість ефірного часу. Однак закон не поширювався на збірки фільмів, повторні покази та телевізійні шоу, які транслювали образ Зеленського в кожну українську родину.

— Це доводить наших опонентів до сказу, — поділився зі мною тоді керівник передвиборчої кампанії Зеленського Дмитро Разумков. — От тільки юридично це не вважається агітацією.

Так само не вважалися агітацією й останні серії «Слуги народу», одного з найпотужніших засобів впливу у цій виборчій кампанії. Найпопулярніший на той час серіал українського телебачення запрошував глядачів ототожнити Зеленського з героєм, якого він грає, — надзвичайно скромним, симпатичним і добросердим лідером, який у вигаданому світі ситкому отримує підбадьорливі слова від уявних Авраама Лінкольна та Юлія Цезаря, перш ніж змусити продажних українських політиків виправитися та почати їздити на роботу велосипедом.

За межами України високі передвиборчі рейтинги Зеленського стривожили багатьох, зокрема західних чиновників і банкірів, які надавали країні екстрені кредити. Ці люди теж дивилися «Слугу народу» і помітили, як в одній серії герой Зеленського посилає делегацію Міжнародного валютного фонду в дупу. У реальному житті кандидат Зеленський ставився до іноземних союзників України люб’язніше, але не надто обнадіював. Незадовго до виборів він погодився зустрітися з групою західних дипломатів, і ті вийшли із зустрічі спантеличеними та стурбованими.

— Він не зміг конкретизувати, що саме робитиме після перемоги, — поділився зі мною враженнями представник Міністерства закордонних справ Німеччини. — Очевидно, люди хочуть президента з телесеріалу. Тільки не знати, чи буде Зеленський таким президентом.

На початку видавалося, що в перегонах легко виграє найвпливовіша жінка України. Жоден інший кандидат, найменше Зеленський, не міг похвалитися досягненнями Юлії Тимошенко: два терміни в кріслі прем’єр-міністра, два роки за ґратами як політична ув’язнена, та два народних повстання, під час яких люди носили вулицями її портрети як амулет проти корупції. Коли на запрошення Юлії Тимошенко я під час перегонів потрапив до її офісу, той нагадував тривимірне резюме. Стіни були обклеєні світлинами, на яких вона у 2004–2005 роках веде Помаранчеву революцію до перемоги. Я побачив скляну гірку, що ломилася від подарунків дипломатичних посланців із Китаю, та світлину в рамці — Юлія Тимошенко разом із автентичною залізною леді Маргарет Тетчер.

На робочому столі поряд із портретом доньки стояло спільне фото Тимошенко з Дональдом Трампом; її білява коса-корона якимсь чином затьмарювала його золотавий зачіс. Тимошенко не відчувала особливих симпатій до Трампа. Проте для політика в Україні немає ціннішої підтримки, ніж публічна підтримка президента США. Якось під час промови Трампа на щолютневому Національному молитовному сніданку у Вашингтоні Тимошенко зайняла місце у передній частині залу, під об’єктивами телекамер. Потім дочекалася Трампа біля вбиральні — заради короткої розмови та світлини,