Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

Рік по тому Тимошенко спостерігала за тим, як спритно обганяє її у передвиборчих рейтингах Зеленський, і думала про Трампа, про те, як 2016 року він вирвався уперед і обійшов Гілларі Клінтон. Знайома історія: зірка телебачення розбиває найдосвідченішу політикиню країни, коли вона вже за крок до президентства. Тимошенко це завдавало болю. То були її треті президентські перегони — і, ймовірно, останні. Утім, вона не засуджувала українців за підтримку Зеленського.

— Звинувачувати їх в тому не можна, — казала мені у своєму офісі. — Обурення людей — ознака безсилля. Вони настільки розчаровані, настільки незадоволені системою, що починають шукати нові шляхи виходу. А коли не знаходять, з’являються люди на кшталт Зеленського; це протест, відповідь на відчуття безнадії.

Тимошенко вбачала в цьому прояв тенденції: у той час світом прокотилася хвиля популістських перемог, яка привела до влади Трампа та його численних наслідувачів.

— Таке відбувається не лише в Україні. Світовий тренд. Повна деградація представницької демократії.

З арсеналом вдалих трюків і достатньою кількістю підписників у соцмережах, за висловом Тимошенко, «можна зробити з коня сенатора». Або з коміка — президента.

* * *

Останній сезон «Слуги народу» виклали на ютубі в безплатному доступі наприкінці березня, за лічені дні до першого туру виборів[138]. То була кульмінація кампанії Зеленського, фінальне звернення до електорату. Сюжет пропонував народу України уявити гнітюче майбутнє, де їхньої країни більше не існує. Низка переворотів розділила націю на купку карликових держав, якими керують дивні султани, фашисти та клептократи. Персонаж Зеленського, вигаданий президент, стає жертвою змови й потрапляє до в’язниці. У фіналі серіалу його звільняють, і він рушає об’єднувати Україну знов. За допомогою наполегливої праці та запальних промов — «Кожен має робити свою справу!» — надихає роздроблені українські держави возз’єднатися під його керівництвом. Останні кадри показують, що чекає на українців у далекому майбутньому. Там їхні правнуки живуть у достатку, розмовляють багатьма мовами, дивуються і трохи губляться, коли, сидячи в чистих просторих класах, слухають від учителя про бурхливе минуле України.

Це далеко не найкраща робота Зеленського — ні як актора, ні як сценариста. Не смішна та ще й із казковим фіналом, який відгонить агітпропом, — у чому, схоже, й полягав задум. Фінальний сезон мав на меті завоювати виборців, а не телевізійних критиків. Час його виходу в ефір залишав українцям п’ятницю та суботу для запійного перегляду нових серій, перш ніж вирушити до виборчих дільниць, — і результати тієї неділі були однозначними. У першому турі голосування в бюлетені було тридцять дев’ять кандидатів, і Зеленський із великим відривом переміг усіх, вибивши з перегонів Юлію Тимошенко і набравши майже вдвічі більше голосів, ніж його найближчий суперник. Три тижні по тому, у другому турі, Зеленський протистояв Порошенку і переміг, набравши приголомшливі 73 % голосів. З двадцяти чотирьох областей, які брали участь у виборах, усі, крім однієї, віддали голоси Зеленському. Виборчі мапи на екранах телевізорів нагадували море зеленого кольору — кольору його кампанії.

Історично цей результат не був найкращим серед усіх кандидатів на найвищу посаду в Україні. Після очолення революції 2014 року Порошенко впорався краще і переміг у дострокових виборах тієї весни, набравши абсолютну більшість голосів у першому ж турі. Перші президентські вибори України 1991 року також принесли блискучу перемогу Леоніду Кравчуку. Однак результати перегонів 2019 року стали винятковою миттю єдності України. Усю її історію як незалежної країни політична влада хиталася з одного боку національного розподілу на інший, зі сходу на захід, через війну та революцію, а нині виборці майже в усіх областях згуртувалися навколо єдиного кандидата. Водночас оголили брехливість путінських вигадок про Україну, його заяв про те, що Україна — історична помилка, зшита з непоєднуваних частин, неспроможна до єдності й очолювана неофашистами, з мільйонами громадян і величезними територіями, які по праву належать Росії. Теорії Путіна щодо України не лише неправдиві, а й безглузді — щоб показати це, знадобилася перемога російськомовного єврея з Кривого Рогу. У східних регіонах, які Путін любо називав частиною «російського світу», Зеленський набрав близько 90 % голосів[139].

Утім, в ніч після виборів переможець не проголошував із цієї теми повчальних промов. Коли на вечірці з нагоди його перемоги зі стелі сипалося конфетті, він не скористався моментом і не поділився своїми планами щодо країни або своїм баченням її історії.

— Ми зробили це разом, — проказав Зеленський зі сцени, де поруч аплодувала його дружина, приховуючи погані передчуття за натягнутою усмішкою. — Дякую всім! Зараз не буде пафосних промов.

Він знав, що їх і не треба. Уявлялося, далі його вже не зупинити. Три місяці по тому політична партія Зеленського «Слуга народу» стала першою партією за всю історію українського парламенту, яка здобула у ньому абсолютну більшість. Тепер вона мала достатньо місць, щоб впроваджувати закони та, за бажання, переписати Конституцію.

— Було лячно, — зізнавався Богдан, який став керівником президентської адміністрації. — Я спав по три години вночі і по-справжньому боявся.

Самі президентські перегони видавалися сном, кумедним експериментом із магії масової комунікації, а нині треба було прокидатися й зустрічати наслідки.

Виборці довірили Зеленському стільки влади, що тепер за бажанням він міг правити як деспот.

— Віднині, — сказав мені Богдан, — наші помилки стануть їхніми помилками.

РОЗДІЛ 10. НЕ ДОВІРЯТИ НІКОМУ

Інавгурація припала на травневий понеділок, було вже доволі тепло, і перед Верховною Радою зібрався натовп у футболках і окулярах від сонця; усі розмахували українськими прапорами та дивилися церемонію на велетенських екранах. Усередині, під скляним куполом зали засідань, розмістилися сотні депутатів, дипломатів і делегатів з усього світу. Батьки Зеленського у ложі президента сяяли від гордості, Римма в ошатному рожевому костюмі сиділа в одному ряду з попередниками сина, суворими чоловіками, які проходили цей ритуал раніше. Був тут батько-засновник — Леонід Кравчук, колишній пропагандист радянської Комуністичної партії, який 1991 року здобув для України волю і настільки твердо вірив у мирне майбутнє, що добровільно відмовився від українського ядерного арсеналу, третього за величиною у світі на той час. Поруч із Кравчуком сидів схожий на ельфа Леонід Кучма, що правив Україною за часів бандитського капіталізму й чіплявся за владу навіть після публічних звинувачень у замовленні вбивства журналіста. Далі йшов Віктор Ющенко, ставний і відсторонений, з обличчям, пошрамованим отрутою, яка мало не забрала його життя під час революції, що принесла йому президентське крісло.

Чого міг навчитися Зеленський від цих чоловіків, як не уроку з токсичності влади — того, як