Читати книгу - "Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами"

Як зразок високої поезії. Поставимося до цього так: це дійсно вершини, але я, особисто я, не маю з цим душевного контакту. Це десь дуже-дуже давно і далеко.

Б: — Ну добре, а Шекспір для тебе вже достатньо новий?

А: — Так. Він уже тут. Він — це ми тут і сьогодні.

— А ти ніколи не застановлявся, чому, скажімо, 400 років тому писані тексти ще на нас впливають? Що, за той час цивілізація так мало змінила людину? Навіть мова помінялася, пройшла одна технологічна революція, друга, все міняється, а морально-етичні стосунки лишились практично на тому самому рівні. Чи ми просто вкладаємо нові смисли в старі слова і прочитуємо ці твори по-новому?

Б: — Але ж Юрко каже, що його це не впирає.

— Шекспір якраз його пре.

А: — Так, Шекспір якраз і впирає. Але я не знаю, чи він мене так би впирав, якби я сам не взявся дещо з нього перекладати. При перекладі це стає часткою мого Я, й аж тоді вловлюю, що насправді там сказано і наскільки це б’є в само середохрестя того, про що й мені йдеться, розумієш? Поки просто читав, не маючи й гадки, що колись і сам буду його перекладати, просто читав як одного з великих творців світової спадщини, твори якого я, так би мовити, зобов’язаний знати, то він мені, скажімо так, подобався. Але щоб я відчував при тому аж таку вібрацію від контакту, то ні.

Б: — А чи ти відчуваєш велику різницю між «Гамлетом» і «Ромео і Джульєттою»?

А: — Величезну різницю ні, але суттєву.

Б: — Маю на увазі не загальну художню вартість, а лише сюжет. І тут різниця дуже суттєва. Сюжет «Ромео і Джульєтти» — це мильна опера…

А: — Ну не принижуй вже аж так сюжет «Ромео і Джульєтти» (сміється).

— Чому ж, мильна опера — це добре означення.

Б: — Я просто говорю все з того ж погляду класичної трагедії. Бо трагедія — це не чиясь окрема дурниця… У мене було термінологічне непорозуміння з польськими друзями, коли я написав про події на Волині 1943 року як про трагедію. І їм здалося, що трагедія — це недостатньо сильне слово. Може, тому, що у поляків воно часто вживається в поточному мовленні. Автобус без кондиціонера — трагедія, слабенький концерт — трагедія, прийшов до крамниці, а там зачинено — трагедія. Ми в таких випадках говоримо інакше.

— Драма.

Б: — По-різному можемо сказати: катастрофа, біда, ой лишенько, але не трагедія. Пишучи про Волинь як трагедію, я мав на увазі давньогрецьке жанрове значення слова. Яке полягає в тому, що в певний момент виникає колізія, з якої вже не можна знайти доброго виходу. У драмі можна, там вихід залежить від героя. А в трагедії — ні. Жоден Едіп чи Прометей, жодна Антигона не уникне трагічного фіналу, бо він заданий наперед. Станом на 1943 рік уже не було шансів відвернути волинську різанину. Раніше, можливо, були, але влітку 1943-го вже ні. І тому я назвав ту різанину трагедією. Як тепер є трагедією ситуація на Донбасі. Ну, це я трохи відволікся… Ага, Джульєтта. Якби вона у фінальному сні не тільки лежала вся така гарна, а й, наприклад, трохи захропіла, то й Ромео б не отруївся, і вона би, прокинувшись, себе не зарізала, і відгуляли б вони весілля, і жили би поживали, добра наживали. Їхня смерть — це випадковість, а в давньогрецькому розумінні випадковість і трагедія — протилежні поняття. Давній грек узагалі не догнав би нашого сталого словосполучення «трагічний випадок»: або трагічний, або випадок. А от у Гамлета після того, як він переконується, що його батька вбив Клавдій, уже немає шансів: трагічна розв’язка стає невідворотною.

А: — У Ромео і Джульєтти теж немає шансів від самого початку, себто з моменту їхньої першої зустрічі.

Б: — У них немає шансів, бо так захотів Шекспір. А в Гамлета немає шансів, бо так хоче давньогрецька доля: син мусить помститися за батька, все це тягнеться ще від Ореста й Агамемнона. Вибач, Оресте, я не тебе маю на увазі. І в цьому безвихідь трагедії: якщо син не помститься, то не викорінить старого зла, а якщо помститься, то породить нове.

А: — Але і в Ромео з Джульєттою немає шансів так само ще з давньогрецьких часів. Чи з якихось давніших за давньогрецькі. Ворожнеча двох «рівних за шляхетністю» родів, через яку приречені загинути їхні діти — це ж доволі універсальна міфологема. І альтернатива знову та сама: помста чи непомста. Хоч Орест уже ніби й ні при чому. Але загалом я погоджуюся, що «Гамлет» у Шекспіра художньо вищий. Тобто, що безвихідь у «Гамлеті» безвихідніша, ніж у «Ромео і Джульєтті».

Б: — Думаю, ми легко знайдемо такий компроміс: Шекспіра просто варто читати і перечитувати всього.

— А Данте тебе не зачіпає?

Б: — Кого?

А: — Чому Данте?

— Шукаю ще прикладів.

А: — Данте, знову ж таки, для мене — якийсь дуже далекий голос, який… От мені треба максимально змобілізуватися і згадати, як я його читав студентом. Бо пізніше вже, на жаль, не читав. А читав це так, що я все-таки, маючи передусім той свій інстинкт версифікатора, дивувався, як йому вдається говорити терцинами (це ж дуже незручна строфіка, терцинна) і при цьому ще й розповідь якусь весь час вести. Й описи при цьому якісь безмежно переконливі й соковиті. Тому я сказав би так, що це була для мене така радше школа віршування. Я ж не прочитав увесь той твір. Може, десь головну якусь частину «Пекла» лише. «Раю» не читав.

Б: — «Рай», мабуть, мало хто читав. Хіба би мусила людина.

А: — Я вже й не