Читати книгу - "Там, де пахне мигдалем , Syringa"

— Що? — підскочила Адела, яка стояла неподалік і саме пакувала покупку туристу.
— Ні-ні, нічого. Просто думаю вголос.

Увечері Каміль подзвонив як завжди: голос веселий, жарти щедрі, новин — з десяток, і всі з тієї категорії, що на перший погляд абсолютно дурні, але змушують її сміятися до сліз. І все ж…

— Камілю, а ти точно не щось приховуєш? — запитала вона, намагаючись звучати жартівливо.
— Тааак, — затягнув він. — Я… іноді не доробляю каву і додаю ще одну ложечку цукру, коли ти не бачиш.
— Дуже смішно, — хмикнула Аня, — прям відчуваю змову світового масштабу.
— Ну а що ти хочеш, я ж чарівний і небезпечний, ще й з ложечкою цукру.

Вона хотіла запитати ще щось, глибше. Але зупинилась. Він не був людиною, яку легко змусити говорити серйозно, особливо коли справа стосувалася його особистого. І тим більше — минулого. І хоч Аня вже й вигадала для себе десятки версій — від колишнього шпигуна до втраченого спадкоємця турецького палацу, — щось їй підказувало: все не так вже й драматично. А може, і драматично. Але це буде його вибір — розповісти.

А поки вона відклала свої підозри кудись у тінь, до того моменту, коли Каміль буде готовий. І зосередилась на іншій таємниці — як пояснити новій партії магнітів, що вони мають виглядати симетрично, а не як хвиля морської бурі.

Сонячний промінь пробивався крізь вітрину магазину, граючись відблисками на блискучих поверхнях сувенірів. Аня саме зосереджено перевіряла новий стенд із дзвіночками — обережно розставляючи кожен, щоби звучали як маленький концерт, а не як зграя роздратованих чайок. І от коли вона вже майже досягла ідеального дзвону, двері магазину відчинилися з таким надривом, що один з дзвіночків ледь не злетів зі стенду.

— Доброго дня, пані сувенірна королева! — пролунав гучний голос, знайомий до кожної інтонації. — Я чув, у вас тут магніти, які лікують від туги за Парижем!

Аня повільно повернулася, з неймовірним виразом суворого спокою на обличчі. Перед нею, в усій красі — з білим пакетом, квіткою, яка вже трохи зів’яла, і нещасним виглядом цуцика, що притулився до вхідних дверей, стояв Каміль.
 

— Ти преперся? На роботу? В годину пік? — її брови піднялися на висоту, з якої можна було бачити Площу Героїв.

— Та не зовсім… я просто… хотів принести тобі обід. І квітку. Ну, вона була красива, але я випадково сів на неї в трамваї…
 

Аня зітхнула. Клієнти почали озиратися на сцену з неприхованим інтересом. Каміль же, здається, цього не помічав.
 

— І що ж ти приніс? — холодно поцікавилася вона.

— Найкраще, що знайшов. — Каміль гордо підняв пластиковий контейнер. — Салат з трьома видами оливок! Один із них, до речі, був на знижці.

Вона мовчки простягнула руку за пакетом, відвернулася і намагалася продовжити викладати листівки. Каміль тим часом тинявся між полицями, нібито щось розглядаючи.

— У вас тут є листівка “Пробач, що я ідіот”? Бо я б узяв штук п’ять, — пробурмотів він.

Аня зітхнула, відвернулася до нього з дуже серйозним виглядом… і тут не витримала — хіхікнула. Потім ще раз. І зрештою розсміялася вголос, прихиляючись до стійки, ніби вона більше не могла триматися на ногах.
 

— Ти абсолютно нестерпний, Камілю.

— І все одно мене любиш, — відповів він, підморгнувши.

Аня хитнула головою, взяла з його рук контейнер і квітку, яка вже виглядала як герой драми.

— Іди вже, поки я не вдарила тебе цими дзвіночками.

— Дзвіночками з любов’ю, — драматично вклонився Каміль і пішов до дверей, обертаючись так, наче вийшов із сцени великого театру.
 

Аня стояла ще хвилину, дивлячись йому вслід, і тихо прошепотіла собі:
 

— Таємниці-таємниці… А ти, мабуть, сам як одна велика, гучна, злегка зіпсована, але дуже мила таємниця.

Аня саме складала нову партію листівок на окрему вітрину, коли за її спиною з’явилося дзвінке:

— Боже, хто це був?!

Вона навіть трохи здригнулася від несподіванки. Перед нею стояла Зо́ра — новенька стажерка з ідеально вкладеним волоссям, ліловим лаком на нігтях і блиском в очах, який свідчив: вона тільки що побачила щось… або когось, хто вибив із неї всю концентрацію.

— Хто? — здивувалася Аня, хоча вже підсвідомо відчувала, куди хилить справа.

— Ну той! Чорнявий! З піджаком навиворіт, з квіткою, з очима як у рекламному ролику про італійську каву!

— Ааа, — протягнула Аня, намагаючись не посміхнутись. — Це Каміль.

— КАМІЛЬ?! — вигукнула Зора з таким захватом, що клієнтка з Німеччини, яка саме розглядала керамічні тарілки, мимоволі озирнулася. — Тобто ти знаєш його?!

Аня ледь стрималася, аби не закотити очі.

— Ну, так. Ми… знайомі.

Зора від захоплення аж сперлася на прилавок:

— О, я б хотіла, щоб ми були знайомі! Слухай, в нього є дівчина? Він одружений? Має дітей? Мені здається, він вміє готувати пасту і грати на гітарі. Ну от просто видно!
 

Аня повільно поставила коробку з магнітами на стіл, не вдаривши її, що вже було успіхом.

— Не знаю, спитай у нього, коли побачиш.
 

— Та ні, ну що ти! — Зора засміялась. — Я ж не буду лізти з питаннями до твого брата чи друга… Хоча, якщо чесно, якби мій брат мав такі очі, я б носила його фото в гаманці.
 

Аня опустила погляд і зосередилася на магнітах із Будапештським парламентом. Вона відчувала, як десь глибоко під ребрами розгортається щось схоже на ревниву іронію, змішану з легкою внутрішньою панікою. Каміль, звичайно, поводиться, як дитина в магазині іграшок, але з такими “фанатками” навіть він може спіймати хвилю.

— Я, до речі, мрію про чоловіка з ім’ям Каміль. Воно звучить, як… парижський поет у береті. — Зора закусила губу і втупилася у вітрину.

— Ага, — тихо сказала Аня і додала з ледве вловимим сарказмом: — Ну, якось познайомлю вас.

— Правда? — Зора розквітла, як магнолія навесні. — Ой, ти така добра. У тебе, мабуть, хлопець теж красунчик.