Читати книгу - "Пітер Пен"

хоче, щоб я відчинив вікно, — подумав Пітер. — А я не відчиню, не відчиню я!

Він знову глянув на неї, і ті дві сльозинки далі блищали в очах — чи це вже нові спливли на їхнє місце?

— Вона страшенно любить Венді, — подумав він. Він уже сердився на неї, бо не розумів, чому вона не може обійтися без Венді.

Його арґументи були дуже прості:

— Я теж люблю її. Вона ж не може бути і з Вами, і зі мною, пані.

Але мамі від цього не стало легше, і Пітер засмутився. Він відвернувся від неї, але й тоді її образ не зник. Він взявся стрибати і корчити міни, а коли перестав, то відчув її ніби в собі, у своєму серці.

— Ну, добре, — сказав він нарешті і болісно ковтнув. І відчинив вікно. — Гайда, Дзенько! — крикнув він, глузуючи з законів природи. — Нам не потрібні всілякі дурнуваті матусі! — і полетів.

Таким чином, Венді, Джон і Майкл врешті-решт застали вікно відчиненим — і це, звичайно, було зовсім незаслужено. Вони приземлились на підлогу, без тіні сорому за свої вчинки, а найменшенький не міг впізнати свій рідний дім.

— Джоне, — сказав він, невпевнено озираючись довкола, — здається, я тут вже колись був.

— Звичайно ж був, дурнику. Ось твоє старе ліжко.

— Ага, ось воно, — погодився Майкл, хоч і не дуже переконано.

— Дивіться, буда! — закричав Джон і рвонув через всю кімнату, щоб зазирнути всередину.

— Може, там Нана? — сказала Венді.

Але Джон свиснув:

— Якраз! Там якийсь дядько.

— Це наш тато! — вигукнула Венді.

— Дай мені подивитися на тата, — нетерпляче попросив Майкл і зміряв чоловіка пильним поглядом.

— Він не такий великий, як той пірат, якого я вбив, — сказав він з таким неприхованим розчаруванням, аж я зрадів, що пан Дарлінг не прокинувся; було б дуже сумно, якби це були перші слова, які тато почув від свого маленького Майкла.

Венді і Джона трохи спантеличило те, що їхній батько спав у буді.

— Він же раніше ніколи не спав у буді? — спитав Джон, як людина, що не покладається на свою пам’ять.

— Джоне, — зніяковіло відповіла Венді, — може, колись все було трохи не так, як ми пам’ятаємо.

У них всередині все похололо і, погодьтеся, недарма.

— Дуже погано, що ми повернулися, а мами немає вдома, — сказав юний негідник Джон.

І саме тоді пані Дарлінг знову заграла.

— Це мама! — закричала Венді, зазираючи в кімнату.

— Так, це вона, — підтвердив Джон.

— То ти не справжня мама, Венді? — перепитав Майкл; він просто засинав на ходу.

— Ой, дорогенький! — вигукнула Венді: її вперше охопив жаль і каяття. — Це було тільки на той час, поки ми не вдома.

— Давайте підкрадемось, — запропонував Джон, — і закриємо їй очі руками.

Але Венді вже розуміла, що навіть радісні новини треба подавати у делікатнішій формі, і в неї був свій план: — Краще полягаємо у свої ліжечка, і коли вона зайде в кімнату, будемо там спокійно собі лежати — так, ніби ніхто ніколи нікуди не літав.

Тож коли пані Дарлінг зайшла в дитячу кімнату, щоб перевірити, чи спить її чоловік, всі ліжечка були зайняті. Діти очікували від неї радісного крику, але його не було. Вона бачила їх, але ще не вірила своїм очам. Розумієте, вони так часто снилися їй — якраз так, кожен у своєму ліжечку, — що вона подумала, ніби це тільки сон, який все не хоче її відпускати. Вона сіла в крісло при каміні, де колись няньчила дітей.

Вони не могли зрозуміти, що це таке коїться, і їм, всім трьом, мурашки поповзли по шкірі.

— Мамо! — закричала Венді.

— Це — Венді, — сказала мама, але все-таки не зовсім вірила, що це не сон.

— Мамо!

— Це — Джон, — проказала вона.

— Мамусенько! — заверещав Майкл. Він її нарешті впізнав.

— Це — Майкл, — промовила вона і простягнула руки до трьох своїх маленьких безсердечних дітей, яких, думала, їй вже не судилося обійняти. Але ось вона обіймає їх — Венді, і Джона, і Майкла, який уже вискочив з ліжка і кинувся до неї.

— Джордже, Джордже! — закричала вона, коли знову змогла говорити, і пан Дарлінг прокинувся, щоб розділити її щастя, і Нана влетіла в кімнату. Не може бути в світі прекраснішої картини — але ніхто не бачив її, крім маленького хлопчика, що пильно вдивлявся у вікно. В його житті були такі захопливі враження, які й не снилися іншим дітям, але зараз він підглядав через вікно за тією єдиною радістю, якої ніколи не зазнає…

Розділ 17. Коли Венді виросла

Сподіваюсь, вам цікаво знати, що далі сталося з хлопчиками. Вони чекали внизу, щоб дати Венді час розказати про них і, порахувавши до п’ятисот, піднялись нагору. Діти підіймалися сходами, бо думали, що так справлять краще враження. Вони вишикувалися перед пані Дарлінг, знявши капелюхи і всім своїм виглядом показуючи, що вони вже не хочуть носити піратський одяг. Вони мовчали, але їхні очі просили її взяти їх до себе.

Годилось би ще так само дивитись і на пана Дарлінга, але про нього вони забули.

Звичайно, пані Дарлінг відразу сказала, що бере їх до себе, але пан Дарлінг був надзвичайно пригнічений. Діти бачили: він вважає, що шестеро — це трохи забагато.

— Мушу зауважити, — сказав він своїй доні, — що не слід робити необдуманих вчинків. Це було сказано сердито, і Близнюки подумали, що ця злість скерована проти них.

Перший Близнюк був дуже гордий і схвильовано запитав:

— Ви думаєте, пане, що з нами буде дуже багато мороки? Коли так, то ми можемо піти геть.

— Тату! — вигукнула вражена Венді.

Але пан Дарлінг спохмурнів ще більше. Він знав, що поводиться негідно, але нічим не міг цьому зарадити.

— Ми можемо спати по двоє, — сказав Чубчик.

— Я завжди стрижу їх сама, — сказала Венді.

— Джордже! — вигукнула пані Дарлінг, якій було боляче бачити, як її дорогий чоловік показує себе не з найкращого боку.

Тоді він розридався, і правда зі слізьми випливла наверх. Він сказав, що радий всиновити дітей — так само, як і вона, — але надіється, що вони будуть питати його згоди, так само, як і її, замість того щоб вважати його повним нулем у його ж домі.

— Я не вважаю його нулем, — відразу проголосив Дуда. — А ти вважаєш його нулем, Кудрику?

— Ні. А ти, Ледь-Ледю, вважаєш пана Дарлінга нулем?

— Ясно, що ні. Близнюки, а ви що скажете?

І