Читати книгу - "Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього"

Звісно, ми жили з відчуттям, що беремо участь у революції... У новій історії...

Я не відхилився від нашої теми... Не хвилюйтеся... Я хочу згадати, якими ми були, коли стався Чорнобиль. Тому що в історії вони залишаться разом — крах соціалізму й чорнобильська катастрофа. Вони збіглися. Чорнобиль прискорив розпад Радянського Союзу. Підірвав імперію.

А з мене він зробив політика...

Четвертого травня... На дев’ятий день після аварії виступив Горбачов, це, звісно, було боягузтво. Розгубленість. Як у перші дні війни... У сорок першому... В газетах писали про ворожі підступи й західну істерію. Про антирадянський ажіотаж і провокаційні чутки, що їх засилають до нас вороги. З-за бугра. Пригадую себе в ті дні... Страху довго не було, майже місяць усі були в стані очікування, от-от нам оголосять: під керівництвом комуністичної партії наші вчені... наші героїчні пожежники й солдати... в черговий раз підкорили стихію. Здобули небачену перемогу. Загнали космічний вогонь у пробірку. Страх з’явився не зразу, його ми довго в себе не впускали. Абсолютно точно... Так... Так! Як я тепер розумію... Він ніяк не міг поєднатись у нашій свідомості з мирним атомом. Зі шкільних підручників, із прочитаних книжок... У наших уявленнях картина світу виглядала таким чином: воєнний атом — зловісний гриб до неба, як у Гіросімі й Нагасакі, люди, що водномить перетворюються на попіл, а мирний атом — безневинна електрична лампочка. У нас була дитяча картина світу. Жили за букварем. Не лише ми, ціле людство порозумнішало після Чорнобиля. Подорослішало... Вступило в інший вік.

Розмови в перші дні:

— Горить атомна станція. Але десь далеко горить. В Україні.

— Я читав у газетах: туди пішла військова техніка. Армія. Переможемо!

— У Білорусі нема ні одної атомної станції. Ми спокійні.

Моя перша поїздка в зону...

Я їхав і думав, що там усе вкрито сірим попелом. Чорною сажею. Картина Брюллова «Останній день Помпеї». А там... Приїжджаєш, а там — краса. Така краса! Квітучі луги, м’яка весняна зелень лісів. Я якраз цю пору люблю... Усе оживає... Росте й співає... Найбільше мене вразило це поєднання краси й страху. Страх перестав відокремлюватися від краси, а краса від страху. Все навпаки... Як я тепер розумію... Навпаки... Незнайоме відчуття смерти...

Ми приїхали групою... Ніхто нас не посилав. Група білоруських депутатів від опозиції. Часи! Часи ж які! Комуністична влада відступала... Ставала слабкою, невпевненою. Все хиталося. Але місцеве начальство зустрічало непривітно: «У вас є дозвіл? Чи маєте право баламутити людей? Ставити питання? Хто вам доручив?» Посилалися на інструкцію, отриману згори: «Не піддаватися паніці. Чекати вказівок». Мовляв, ви зараз намовите, залякаєте народ, а нам треба плани виконувати. По зерну і по м’ясу. Боялися не за здоров’я людей, а за плани. Республіканські, союзні... Боялися вищого начальства. А ті боялися ще вищого, і так по ланцюжку до генсека. Одна людина все вирішувала, десь там, у піднебесній височіні. Так було вибудувано піраміду влади. На чолі — цар. На той момент комуністичний цар. «Тут усе заражене, — пояснюємо ми. — Все, що ви виробляєте, буде непридатним до споживання». — «Ви — провокатори. Припиніть ворожу агітацію. Ми будемо дзвонити... Доповідати...» І таки дзвонили. Куди слід доповідали...

Село Малинівка... П’ятдесят дев’ять кюрі на квадратний метр...

Зайшли в школу:

— Ну, як живете?

— Усі налякані, звісно. Але нас заспокоїли: треба тільки дахи помити, вкутати криниці плівкою, доріжки заасфальтувати. І можна жити! Правда, коти чомусь весь час чухмаряться і в коней шмарклі до землі.

Завуч школи запросила до себе додому. Пообідати. Хата нова, два місяці як відгуляли новосілля. По-білоруськи — входини, це значить, що люди тільки-но в хату ввійшли. Біля хати добротний хлів, погріб. Те, що колись називалося куркульським господарством, розкуркулювали таких. Порадіти й позаздрити.

— Але вам скоро доведеться звідси виїздити.

— Нізащо! Тут стільки труду нашого.

— Подивіться на дозиметр...

— Їздять тут... Учені, твою мать! Не дають людям спокійно жить!! — Господар махнув рукою й пішов на луг по коня. Не попрощався.

Село Чудяни... Сто п’ятдесят кюрі на квадратний метр...

Жінки на городах порпаються, діти бігають по вулицях. На краю села дядьки тешуть колоди під новий зруб. Зупинили біля них машину. Обступили нас. Попросили закурити.

— Як там у столиці? Водку дають? Бо в нас — перебої. Виручає те, що свою самогонку женемо. Горбачов сам не п’є і нам не дає.

— А-а-а... Значить, депутати... І з тютюном тут у нас хріново.

— Хлопці, — починаємо їм пояснювати, — вам скоро доведеться звідси виїздити. Ось дозиметр... Дивіться: радіація на цьому місці, де ми зараз стоїмо, у сто разів перевищує норму.

— Оце загнув... А-а-а... Здався комусь твій дозиметр! Ти поїхав, а ми тут останемося. На чорта лисого нам твій дозиметр!!

Я кілька разів дивився фільм про загибель «Титаніка»: він нагадував мені те, що я бачив сам. Що розгорталось мені перед очима... Що сам пережив у перші чорнобильські дні... Все було, як на «Титаніку», геть схоже поводилися люди. Та сама психологія. Я впізнавав... Навіть порівнював... Ось уже пробило дно корабля, величезна вода заливає долішні трюми, перекидає бочки, скрині... Повзе... Пробивається крізь перешкоди... А нагорі горять вогні. Грає музика. Подають шампанське. Тривають родинні суперечки, починаються любовні романи. Вода хлющить... Рине сходами... У каюти...

Горять вогні. Грає музика. Подають шампанське...

Наша ментальність... Окрема розмова... У нас на першому місці почуття. Це дає розмах, дає висоту нашому життю, і водночас нищить. А раціональний вибір для нас завжди уломний, неповноцінний. Свої вчинки вивіряємо серцем, а не розумом. Зайдеш у селі в двір — уже гість. Уже радість. Журяться... Хитають головою: «Ех, риби свіжої нема, нема чого дати», або: «Молочка хочете? Зараз кухоль наллю». Не відпускають. До хати кличуть. Дехто боявся, а я згоджувався. Заходив. Сідав до столу. Їв заражений бутерброд, бо всі їдять. Випивав чарку. Навіть гордість відчував, що я ось такий — можу. Здатен! Так... Так! Я казав собі: раз я негоден нічого змінити в житті цієї людини, то все, що я можу, це з’їсти разом із нею заражений бутерброд, щоб не було соромно. Розділити приділ. У нас таке-от ставлення до власного життя. А в самого жінка й двоє дітей, я за них відповідаю. У мене дозиметр у кишені... Як я тепер розумію... Це наш світ, це — ми. Десять років тому я пишався, що я ось такий, а сьогодні