Читати книгу - "Коханці Юстиції"

Але інформація «Роберта» про виклик медичної карети і смерть у лікарні перекривається інформацією «Протоколу» про подальше (20-ті числа листопада) перебування «Крука» у в’язниці. Невже отрута не подіяла з тією силою, на яку розраховував її власник, і він вижив? Можливо, в першому антракті він необачно наївся заварних кремових тістечок, які, кажуть, незле нейтралізують дію ціанідів? Ми не знаємо, що могли продавати в театральних буфетах у ті голодні часи.

Неважливо, чи «Крука» справді відходили в лікарні. Може, й там, а може, й безпосередньо в театрі. Важливо натомість, що, провалюючись у безвість, він міг бачити обличчя провокатора. І дуже ймовірно, що він це обличчя знав.

13

Доповідь про ситуацію у в’язниці міста С. уже після пам’ятного розстрілу, тобто після 17 листопада, починається на третій сторінці «Протоколу», відразу під описами судилища та екзекуції. Принагідно звернімо увагу на факт постійного витоку інформації — навіть із камер смертників. Схоже на те, що не тільки ґестапо має всюди своїх вивідачів, але й навпаки — підпілля проникло всередину в’язничних служб. Може, цим і пояснюється показна «вірність Великій Німеччині» деяких таємних членів Організації? Можливо, якісь однодумці друга «Сансари» ще довгий час лишалися на своїх колаборантських становищах винятково з диверсійною метою? Й це — незважаючи на неминучість подальшого забруднення рук та сумлінь? Де проходила межа при виконанні завдань підпілля і наказів окупанта? Чи цю межу взагалі можна було відчути? Однозначної відповіді не існує. Та й версія з елементарним підкупом якихось наглядачів чи охоронців теж не виглядає фантастичною.

В будь-якому разі нині, три чверті сторіччя після тих подій, ми можемо користуватися цим автентичним витоком інформації. Ми знаємо, що відбувалося в тюремних камерах міста С. наприкінці листопада 1943 року і хто в них сидів. Ми знаємо, що 28 листопада до камери з трьома жінками та одним чоловіком (камери були спільні, і в цьому, мабуть, якесь особливе приниження, головно жінок) перевели ще двох в’язнів у тій самій справі — друга «Крука» (невдала спроба самогубства отруєнням) та друга «Андрія-Артема» (невдала спроба самострілу в голову).

Із тридцяти п’яти підсудних на «театральному процесі» 17 листопада осіб до смертної кари засудили тридцять одну. Вирок проте, як знаємо, було виконано над двадцятьма сімома. Ще чотирьох засуджених з театру повезли назад у в’язницю. Троє з них жінки (затримані не 14-го в театрі, а за інших обставин). Мабуть, саме з огляду на стать їх вирішили не страчувати публічно (черговий прояв нетипового СС-гуманізму?). Четвертий, перукар Дмитро К., на суді зізнавався у незліченних убивствах поляків та фольксдойчів і десятками розголошував підпільні псевда. З його слів випливало, ніби він ключова постать Організації. Скидалося на те, що він божеволіє на очах. Коли суд (у складі особливої трійки з тих самих Оскара Брандта, Вільгельма

Ассмана та ще одного нез’ясованого німецького зверхника) оголосив йому смертний вирок, польська частина публіки гаряче підтримала й довго аплодувала. Однак і його страчено того дня не було, позаяк Брандтові (головував на суді) подумалося, що з перукаря можна ще багато чого вичавити на допитах.

27 листопада відбувся той згадуваний уже розстріл десятьох у гірському селищі В. Проте й того разу ні «Крука», ні «Андрія» не розстріляли. Їхні імена було в останню мить викреслено зі списку, який попервах нараховував не десять, а дванадцять осіб. Після цього їх і перевели до камери з трьома смертницями й перукарем.

«Протокол» засвідчує, що останнього багато разів викликали на допити, з яких він іноді повертався «навіть у ліпшому гуморі, як був перед тим». Жодних слідів від тортур на ньому не зауважено: «Коли жінки били йому воші, й він роздягався, то ціле його тіло було чисте, не було навіть знаку від побиття, електричного ліжка чи хоч якоїсь рани». А проте, відзначається в документі, «душевний стан цього типа цілковито розбитий, безвільно-зрезиґнований».

Про «Крука» та «Андрія» читаємо інше. Обох жахливо катують, застосовуючи навіть щойно згадане електричне ліжко (у «Крука» на зап’ястях шкіру пропалено іскрами від електричних розрядів). «Крук» заявляє, що «ні він, ні “Андрій” нікого не всипали», однак сумнівається, чи зможе витримувати всі ті муки й надалі. З його очей «ще відсвічують проблиски волі, що вказує на фізичну від-порність, як і на моральну тривкість». Гірше з «Андрієм»: «Під час допитів масакрували його кілька разів побиттями, а два рази клали на електричне ліжко. При цьому він показував пропалені рани на вухах та потилиці. Фізично “Андрій” виглядає на цілком зламаного. Це холодний труп. Однак часом безпідставно припускають, що його воля сильніша за тіло».

Загалом про перебіг катувань дізнаємося, що «тортурують людей ті самі, котрі й допитують, і фіксують зізнання. Перша форма тортур — це биття по спині та попереку залізними прутами, часом відраховують і по 100 ударів. Для різноманітності б’ють по голові, руках і ногах. Друга форма — електричне ліжко, до якого жертву прив’язують голою». Завершальне речення «Протоколу» констатує: «Про інші форми тортур можуть знати тільки самі жертви».

Напевно, маються на увазі ті, які їх не пережили.

14

З тих-таки тюремних свідчень раптово випливає ще одна пов’язана з «Круком» важлива деталь: ніякої отрути він не вживав. Як і чому з’явилося помилкове враження, ніби він намагався покінчити зі собою в мить, коли його потягли за завісу, можна лише здогадуватися. Насправді так здалося передусім ґестапівцям, які відразу й налетіли на нього потойбіч завіси. За його словами, вони тут-таки скували його, а рот зав’язали шали-ком. Після цього він упав, і вони подумали, що то почала діяти отрута й він непритомніє. Один із них роздер на ньому одяг, не-відь звідки наскочив лікар і блискавично зробив йому два уколи в передпліччя. Згодом, оглядаючи його вже у в’язниці, лікарка запитувала, яку саме отруту він прийняв. Аж тоді «Крукові» стало зрозуміло, що на сцені йому двічі вколювали якийсь антидот. З чого випливало, що ґестапо дуже залежало на тому, аби він жив. І ця новина не віщувала нічого доброго. Вони були свідомі його важливості та збиралися вибити з нього максимум.

Звичайно, на нього вказав той самий спостерігач із протилежного боку завіси, власник усевидющого ока. «Крук» із величезною ймовірністю мав би вмить зрозуміти, що саме за його наведенням опинився в халепі. Так, на нього відразу ж налетіли ґестапівці. Але щоб упізнати (чи просто побачити) провокатора, йому вистачило б і найменшої частки секунди. Проте, розповідаючи згодом у в’язничній камері про той епізод, «Крук»