Читати книгу - "Час великої гри. Фантоми 2079 року"

прозора, але все ще грізна тінь кривавого диктатора гаркнула на весь собор:

— Зачем прешься? Пошел на хер отсюдова, жид троцкистский…

Його підтримала Катерина Друга, яка піддала ліліпутові під зад кришталевим черевичком, так чудово описаним М. В. Гоголем, примовляючи при цьому:

— А фот щас физофу айнзацкомандо, ферфлюхте юде…

Але, незважаючи на окремі прецікаві інтермедії, що розігрувалися на потіху глядачам, відчувалося, що основна церемонія затримувалася. Нарешті страшна чутка промайнула, як подув холодного вітру з тундри: нібито невинного хлопчика Ніколая Третього щойно зарізали скритовбивці, підіслані конкурентом — царем–не–царем Кірілом Другим (Медуновим), і що біле, як сніг, знекровлене тіло Ніколая Третього лежить на бенкетному столі в Архієрейських палатах.

І хоча церемонія розпочалася через півгодини (сказали, що то Басманову стало зле) і всі нарешті побачили молодого царя, страшний і підступний поголос поповз по Суздальській землі, перекинувшись на Москву та інші сепаратні частини колишньої Імперії Двоголового Орла, і чутки ці не вдалося викоренити чи притлумити в ході інтенсивної антидифамаційної кампанії, розпочатої піар–командою молодого царя.

Велике скупчення людей і затримка в протоколі призвели до того, що, відчувши нестачу кисню, почали гаснути воскові свічки в соборі — довелося заміняти їх муляжами з електролампочками. Нарешті на амвоні з'явився патріарх Суздальський, Московський, Володимирський і всія Русі Савелій — двометровий гігант, який колись грав за збірну духовної академії з баскетболу і запам'ятався кліру тим, що, закинувши м'яч до кошика, щоразу ставав на коліна і хрестився на всі чотири боки.

— Во имя Отца и Сына и Духа Святаго, — басовито проголосив патріарх, і всі встали.

Священики внесли стіл з імператорськими регаліями: царським вінцем, отороченим хутром, ясно–червоною мантією з підкладкою з горностаю, скіпетром і державою. Всі повернули голови до входу в собор, де з'явилися юний цар, його регент боярин Басманов і опричники. Хлопчисько трохи підріс від того часу коли Гайдук бачив його, але залишався, як і в 2077 році, блідим, задумливим підлітком, якого, здається, не обходило те, що відбувалося в соборі. Басманов дуже постарів — його сиві патли зжовкли й поріділи, а сам він згорбився, і рука, що колись твердо тримала посох–сокиру тепер безперервно тряслася, від чого цокотіння посоха на підлозі лунало в соборі, як автоматна черга. Новий цар був одягнений в мундир гвардійського полковника дивізії МГБ, тільки чоботи були не чорні, а — червоні, з білими написами «Nilce».

Почався чин коронації. Новий цар, зійшовши на подіум, проігнорував віртуальні постаті своїх попередників: зупинився тільки перед головою Леніна, навіть присів, щоб краще роздивитися вбивцю свого батька, матері та невинних сестер і братика. Потім наблизився до царської брами, перехрестився й відважив земний уклін, відтак умостився на троні, трохи завеликому для нього, і ну собі роздивлятися навсібіч, вітаючи помахом руки знайомих, яких побачив у соборі. Патріарх підійшов до Ніколки й щось тихо спитав. Той відповів голосно і роздратовано:

— Да православный я, будто не знаешь. Не тяни резину мудак.

Накинувши на себе мантію, яка виявилася задовгою, виказуючи велике нетерпіння, підліток вихопив з рук патріарха шапку Мономаха, надягнув її й почав крутити на голові, не знаючи — де перед, де зад. На допомогу йому поспішив його попередник, Ніколай Другий, допоміг підлітку надіти корону Патріарх підштовхнув хлопця до трону і вклав у його праву руку скіпетр, схожий на електрошокер, тільки золотий, і в ліву — державу що нагадувала золоте гарматне ядро.

Тепер, коли хор співав урочисто–сумний псалом «Просимо милості Твоєї, Господи», настала черга для таємничого ритуалу миропомазання на царство: Ніколай неохоче зняв з себе корону не віддаючи її ні Басманову, ні єпископам, й підійшов до царської брами. Вона розчинилася — на порозі олтаря царя зустрів патріарх, який спеціальною ароматною рідиною, перевіреною в хімічній лабораторії центрального управління опричників, помазав хлопцеві чоло, очі, ніздрі, від чого Ніколай голосно чхнув, а далі — рот, груди і руки, примовляючи: «Печать дара Духа Святаго». Окропивши Ніколая святою водою, патріарх радісно гукнув:

— Господь помазал Царя елеем радования, одел его силою с высоты небесной, наложил на его голову венец, даровал ему долготу дней, дал в десницу его скипетр спасения, посадил на престоле правды. Царь Всероссийский Николай Третий взошел на престол! Да спасет он землю русскую от смуты, распада, войны и разорения!

Хор грянув «Многие лета», і церемонія закінчилась.

Гайдук глянув на геджет. Коронування тривало одну годину тридцять сім хвилин. Невінчаний повідомив, що вони чекають свого генерала біля виходу з собору. Надворі все ще падав густий сніг, вибілюючи темні постаті опричників та крупи їхніх коней, що здавалися чавунними.

— Подать карету Его Величеству царю Всероссийскому Николаю Третьему! — дзвінко і пронизливо закричав на весь присоборний майдан полковник дипломатичних військ Родіонов–Дюбуа.

Гайдук коротко переговорив з Невінчаним (Мармиза та Іваненко чекали поодаль) і сів до «Козака Мамая», з насолодою зачинивши важкі броньовані двері. Наче додому повернувся.

— Куди? — спитав Крук.

— До готелю. Маємо дві години перерви.

37

Урочисту зустріч гостей з новим російським монархом і святкову трапезу призначили на п'яту годину пополудні, але організатори попросили делегацію України–Руси прибути на годину раніше — для короткої протокольної аудієнції з його величністю Ніколаєм Третім і регентом молодого царя боярином Басмановим. Тому рівно о пів на четверту члени делегації зайняли свої місця в бронеавтомобілі.

— Що, друзі, яке ваше враження? — спитав Гайдук. Був веселий, бо нарешті змінив блакитний генеральський мундир на чорний цивільний костюм з чорним метеликом, наче йшов на нормальну вашингтонську party з позначкою на запрошенні «black tie».

Микола Васильович Гоголь (Твердохліб) задумливо запустив обидві п'ятірні у довге волосся і певний час мовчав, не знаходячи слів.

— Я приголомшений. Ні, не ритуалом, не коронуванням і навіть не особистістю нового царя. Я вперше в житті подумав, що фізики, які доводять, що час — це нескінченне кільце, змія, яка ковтає свій хвіст, мають рацію. Ми сьогодні побували в іншому часовому поясі. Повернулися на чотириста років назад, ні на секунду не віддаляючись від нашого часу Якби я мав талант свого великого однофамільця, я написав би не «Мертві душі», а «Мертвий час», який нікуди не рухається. Ми бігаємо по його поверхні, метушимось, думаємо, що ми далеко відійшли від давньої історії, що ми такі сучасні–надсучасні, а те, що було позаду нас, вже не має значення, вже минуло… А воно — попереду нас: і опричники, і гільйотини, і етнічні чистки. Ніщо не змінюється. Лише технології,