Читати книгу - "Ініціація"

на останній потяг, та ноги несуть під міст, у бік Русанівських садів. Там, на старій орендованій дачі, скніє мій нещасний самотній брат з двома ротвейлерами. Він теж Рома. Як не спить, то спитаю: «Брате, скажи, як це — бути Ромою? Ти відчуваєш, що ти — Рома?» А як спить — стукатиму, поки не попрокидаються всі живі душі на Русанівських садах.

— Довго брьохатимеш! — кепкує реальність.

— А куди поспішати? У мене в запасі — вічність… — плююся словами, та годинний похід темрявою висмоктує останні сили, тож, коли зрештою дошкрібаюся до старої хатини, яка прихистила брата з собаками, сил грюкати у ворота немає.

Штовхаю хвіртку, дивуюся: відчинена? Іду двором до темної хатини, торкаюся дверей, і вони тихо прочиняються. Завмираю. Жах леденить. Це ті двері? Двері зі сну? Розчахну їх зараз, аби пересвідчитися: всередині мертва людина?

— Ромко! — лякаюся на смерть, щосили штовхаю кляті двері, забігаю до хатинки.

— Ромо! — метушуся темним простором, заглядаю у всі кути. — Ромо…

Нікого.

А де брат? Де Брукс і Брайан?.. Щезли? Як Герман? Як я для Блека і він для мене? Як усі для всіх?

Частина друга

1.

Сумка. Не тримала б стара жінка в руках колись елегантну шкіряну сумку, Павло Перегуда не зацікавився б так сильно новою сусідкою, яка оселилася на хуторі восени 2016-го. Люди тут час від часу з’являлися. О теплій порі кілька хат окупували галасливі дачники, о холодній волоцюги шукали прихистку в якійсь із покинутих осель, а баби з найближчих до хутора сіл і влітку, й узимку мчали до Павла на хутір по допомогу, бо все Перегуда вмів: і насос полагодити, і дах відремонтувати, і паркан підрівняти, і зорати, і дерева попиляти, і на дрова їх порубати. Баби все дивувалися: чому хазяйновитий чоловік із сином не переберуться в село, а лишаються на хуторі, де взимку крім них ані душі? Павло ще не старий — років сорок із гаком на вигляд. Сина Валєрчика скоро до армії час відряджати. І що потім? Лишиться сам-один на хуторі? А нащо? У селі ж краще. Газ. Асфальт. Люди поряд. Жінку б собі знайшов, міркували розсудливо, бо за такого б кожна пішла. З лиця хоч і непримітний, очі уїдливі, а сили в руках — доста. Роботящий. Не п’є. Геть не п’є, а то для сільських бабів — сумнівна чеснота, бо за свою роботу Перегуда пляшку не приймає. Грошики йому давай. Наскладав уже, певно, тих грошиків. Тракторець уживаний купив, «Ниву» з причепом має, чималу майстерню на подвір’ї зорганізував, а по тому подвір’ю не тільки кури бігають. Коняка нестара в стайні, кількадесят кіз. Кажуть, молоко козяче задорого продає. Жили б на хуторі поряд із Перегудою живі люди, сільські баби все знали б про Павла: і з ким лягає, і коли прокидається, і чому сам Валєрчика виховує, і куди його дружина поділася. Та хутір уже років двадцять як помирав. На початок двотисячних із півтора десятка обійсть живими лишилися три: Перегудине та двох дідів — Оверка й Івана, хати яких тулилися до лісу. П’ять років тому діди померли, і Павло з Валєрою лишилися останніми постійними хутірськими житцями. Поралися по господарству, не відмовлялися від найбруднішої роботи, до дачників у приятелі не пнулися, тому поява нової хазяйки в хаті біля лісу аж ніяк їх не здивувала.

— Значить, Оверкові діти батькову хату дачникам продали, — розсудив Валєра ввечері, коли потомилися вкрай, сиділи біля столу, рубали макарони з ковбасою.

— Тільки дурний хату під зиму продає, — відказав Павло. — Дачники навесні щедрі.

— Значить, за копійки продали. А там же землі…

— В Оверка піч зі старовинної шамотки, — нагадав синові батько, бо нагоди заробити ніколи не пропускав, вже не одну піч разом із сином розібрали. Знали: тільки деякі дачники зберігають у куплених сільських хатах автентичність, а більшість псує їх ремонтами, шпалерами. І передусім намагаються здихатися старих печей і грубок.

— Дізнаюся, — відказав Валєра.

— Скажи дачниці: без грошей піч розберемо. Цеглу заберемо.

— Скільки нині за стару шамотку дають?

— І по двадцять, і по тридцять гривень за штуку.

На тому тему і закрили. Та наступного ранку вдосвіта Павло їхав «Нивою» повз хату померлого Оверка на кукурудзяне поле, де після комбайна чимало качанів лишилося. Поспішав, бо охочих на халяву набити кілька мішків дармовими кормами вистачало. Кинув байдужий погляд на подвір’я померлого діда Оверка — очам не повірив: аж на гальма! Посеред двору стояла стара жінка: сива, сухенька, років сімдесят п’ять чи вісімдесят, не менше, жакетик вовняний, з-під нього білий комірець, спідниця, як у вчительки, на ногах не капці гумові, в яких зручно на городі поратися, ні, — черевики. Закам’яніла. Дивилася в одну точку повз Перегуду, наче не бачила дядька. Притискала до грудей стареньку, колись елегантну шкіряну сумочку.

— У мами така сама сумка була… — згадав Павло. Засмутився: давно квітів на могилку не клав. До кладовища, де мама похована, двісті кілометрів по ямах, бензину гривень на вісімсот доведеться купувати, господарство лишати, а Перегудині кози більше молока дають, коли Павло їх доїть. Не Валєрик.

— До праці, — спрямував хід думок у правильне русло, двигун завів, уже на першу передачу. Зиркнув на жінку знову: так і стояла. Жакетик, білий комірець, черевики — геть на дачників не схожа. Наче з класу під час перерви на шкільне подвір’я вийшла подихати повітрям.

— Ну, то таке, — сам собі. — Кукурудза не чекатиме.

Зрушив. Метрів десять від Оверкової хати від’їхав, а всередині муляє. Аж виматюкався. «Ниву» заглушив, вискочив, пішов до Оверкового подвір’я.

— Добридень! — гукнув жінці ще здалеку.

Старенька озирнулася до Перегуди розгублено. Кивнула. Міцніше притисла до грудей шкіряну сумочку. Таку саму, як була колись у Павлової мами.

Ближче підійшов. Став біля хвіртки. Роздивлявся жінку прискіпливо.

— Я сусід ваш. Павло. Онде в кінці вулиці мій дім. А ви хто така будете?

— Наталя Іванівна Костомарова, — тихо відповіла стара жінка.

— Дачу купили?

— Перепрошую…

— Кажу: дачу купили? Правильно, що зараз. Під зиму дешевше. Якщо вам піч не потрібна, то я вам її безплатно розберу. Замість грошей за роботу заберу пічну цеглу. Добре? Вам вона на дачі ні до чого, а мені згодиться.

— У мене