Читати книгу - "Троща"

навідали мене перед досвітком.

Я ще й ока не стулив, як постукали у вентиляційний короб.

9

Сигнал був умовний — стукіт дресированого дятла.

Я засвітив лампу, взяв на пічці кайдани й підійшов до Михасі. Вона теж, почувши сигнал, прокинулася. Відразу мене зрозуміла й простягла руки, на яких замкнулися кайдани.

Я підняв люк. Крізь отвір спершу потягло свіжим повітрям, потім протиснувся довгов’язий чолов’яга. Це був Змій. Він подав мені тверду, як підошва, долоню і, розглядаючись по кутках, поворушив волохатими ніздрями — оцінив побачене ще й на нюх. Молодчина! Іноді носом утямиш більше, ніж очима. Особливо в криївці, де ночують чоловік і жінка.

Змій уважно придивився до Михасі, вдаючи, що не помічає кайданів на її руках.

— Що чути? — спитав я.

Він знизав широчезними плечима, одне з яких було вищим за друге й нагадувало кінське сідло.

— Всьо файно, — сказав Змій.

Відповідь була малозрозуміла: те, що для Змія означало файно, для когось могло бути зле.

— Про Міська не чути? — спитав я.

— Ні.

— Дивно.

— А що тут дивного?

— Ну, мало що.

— Скоро випливе, — кинув Змій.

— Аби ж то.

— Я прийшов по матеріали, — нагадав він.

— Запротокольовано ще зовсім мало, — сказав я.

— Мушу взяти те, що є.

Я здогадався, що неповний протокол знадобився для того, щоб зіставити Михасині свідчення з показами, які дають інші затримані — Сум, Дзідзьо чи хто там іще. Відклавши один примірник надрукованого тексту, решту я подав Змієві.

— А той? — спитав він.

— Один мені потрібен, щоб звіряти нові свідчення з попередніми.

— Отак?

— А як інакше?

Змій таки був трохи твердолобий. Для тієї роботи, яку він виконував, великого розуму, звісно, не треба, але я бачив, що Броз відводив йому значно важливішу роль, ніж простого виконавця.

— Файно є, — мовив Змій і, косо глипнувши на Михасю, поліз нагору. Трохи там пошарудів, замасковуючи вхід, і важкою ступою погупав далі.

— Усе гаразд, — обернувся я до Михасі. — Спіть.

— Можемо продовжити, — сказала вона. — Мені ліпше.

— Добре. Маємо ще годину-півтори.

Ми повернулися до того моменту, коли Михася націлила пістолет на Стодолю.

Ні, вона, звичайно, не вистрілила. Але була мить, коли Михася хотіла вбити його і себе. Хтось ніби притримав її за руку. Вона опустила пістолет, Стодоля взяв його і заховав у кобуру.

«Ти слабонька дівчинка, доньцю, — сказав він. — Тому така мила».

Михася гарячково шукала виходу з безвиході. Вона запитала Стодолю, чи не може він застрілити того підполковника, відтак утекти і переховуватися так, щоб його не знайшли ні чужі, ні свої, поки в цю справу втрутиться Леміш. За вбивство високого начальника МГБ багато чого пробачиться. Ні, про це не може бути й мови, відповів Стодоля, біля підполковника постійно крутяться старшини й кілька десятків москалів охорони.

— Тоді втікаймо зараз, — запропонувала Михася. — Удвох.

— Куди?

— Будемо переховуватися разом! Васильку, я тобі обіцяю, що вийду на Лемеша. Ми все залагодимо. Тікаймо, поки ніч і немає твоїх наглядачів.

Стодоля дивився на неї розгублено, Михася навіть у темряві побачила вагання на його виду і, щоб більше заохотити Василька, взяла його обличчя між свої долоні і стала обсипати цілунками. Він теж виціловував її всю, — доньцю, доньцю, сердешна моя, — так ніжно голубив, що Михася сприйняла його пестощі як безумовну згоду, і, коли його рука попливла по стегну й вище, вона навіть не думала пручатися. Михася відчула таку гостру радість, якої ще ніколи не відчувала у мить їхнього зближення.

Потім вони лежали обличчям одне до одного, переживаючи ту глибоку нероз’ємну втіху, одну на двох, яка мусила б поєднати їх і спільною думкою, і метою. Михася не мала сумніву, що так буде, ніжно гладила його щоки, чоло, торкалася пальцями вуст.

— Доньцю, прости… — сказав він.

Ці слова її насторожили, але Михася ще думала, що він вибачається за свій помилковий крок, і не сподівалася почути того, що Стодоля промовив далі:

— Не буде по-твоєму.

— Що?

— Не вийде так, як ти хочеш. Я не можу того зробити.

— Чому?

— Доньцю, доньцю… Ти й досі живеш у минулому, в іншому світі. У тебе все ідеальне — любов, церква, Організація, провідники, Леміш… А воно так не є. Світ змінився, і люди сі змінили.

— Васильку, не треба…

— Ні, я хочу, щоб ти знала. Нині більшовики повсюди мають своїх агентів. Вони все знають про Організацію. Вони навіть краще за нас із тобою знають, де переховується Леміш. А знаєш чому? Бо біля Лемеша теж є їхній агент.

— Не може бути!

Стодоля розповів, як п’яний гебіст із Дніпропетровщини одного разу виматюкався і сказав, що Леміш зараз сидить біля Болехова разом зі своєю жінкою Мариською. Насправді вона не Мариська, а Уляна Крюченко, родом із того села, що й цей балакучий гебіст. Виходить, Лемеша, якби хотіли, могли б захопити чи зліквідувати хоч сьогодні. Але не хочуть. Чому?

— Вони все брешуть, — сказала Михася. — Я не стрічала більш ідейного провідника, ніж Леміш.

Стодоля засміявся приглушеним сміхом.

— То було колись, — сказав він. — Тепер в Організації ідейних нема.

— Ти помиляєшся.

— Ні, я знаю. Зосталися ті, кому немає дороги назад. Але то їм лишень так здається, що вороття немає. Більшовики дивляться на це інакше. Вони кажуть, що ми могли б з ними боротися без жертв. Якби поздавалися живі, то мали б кращі можливості виборювати Україну.

— У тюрмах, у Сибіру? — спитала Михася.

— Вони кажуть, що будуть зміни. Україна стане самостійною, і вони також працюватимуть для її добра. Через те жалкують, що гине багато найкращих людей.

— Васильку, — сказала Михася. — Вони бачать тебе наскрізь, знають усі твої думки, тому так і говорять. Невже ти їм віриш?

— Вірю чи не вірю, а я суджу по собі. Здався живий, одначе нічого поганого не зробив і не думаю робити. Нікого не продав. У тому становищі, в якому я є тепер, можу більше зробити для України, ніж сидячи у криївці.

— Васильку, хто всипав трощу? Ти ж, будучи вже серед більшовиків, міг довідатися?

— Чесно? До того причетний і я.

— Ти-и-и?

— Випадково. Коли впала криївка біля Вівся, у вбитого командира Бондаренка знайшли мою записку. У ній я писав, що в червні ми з хлопцями перебираємося в очерет. От і все. Не думай про мене погано. Мені теж тяжко.

— Я знаю, — сказала Михася. — Я тебе розумію.

Він усміхнувся, погладив її коротке шовкове волосся.

— Якби ти знала, як я тужив за тобою. Не раз цілував те пасемко, що ти подарувала мені тоді в трощі.

— Воно досі з тобою?

— А де ж!

Він дістав з-за пазухи срібне сердечко, яке носив на ланцюжку разом із хрестиком. У ньому тримав пасемко Михасиного волосся, яке вона відрізала йому на згадку після