Читати книгу - "Метаморфози"

вступає

237 В межі краю свого й за вподіяну дідові кривду

238 Претові мстить, бо, прогнавши мечем насильницьким брата,

239 Вежі Акрісія Прет до свого приєднав володіння.

240 Та ні мечем, ані вежами, що захопив їх злочинно,

241 Грізних очей змієносного чуда не міг подолати.

242 Так і тебе, Полідекте, Серіфа маленького царю,

243 Ні в небезпеках стількох Персеєм засвідчена мужність,

244 Ні його лиха важкі не зм'якшили: ти весь невблаганним

245 Гнівом гориш, ні межі твоя лютість не має, ні міри.

246 Здрібнюєш славу його, називаєш пустою брехнею

247 Те, що Медузу він вбив. «Доведу тобі слів моїх правду.

248 Очі зімкніть!» — попередив Персей, і обличчям Медузи

249 В камінь безкровний перемінив Полідекта обличчя.

250 Золотородного брата свого Трітонія досі

251 Не покидала. Та ось, оповившись у хмару пухнату,

252 Острів Серіф, і Кітн, і Гіару лишивши праворуч,

253 Шляхом щонайкоротшим морським подалась вона в Фіви,

254 До Гелікону, де Діви живуть. Досягнувши вершини,

255 Стала й словом таким обізвалась до сестер учених:

256 «Про джерело ми почули нове, що його в вашім краї

257 Кінь Медузи крилатий пробив своїм гострим копитом.

258 Ось що мене привело. На це диво хотіла б я глянуть.

259 Я ж бо те бачила, як з материнської крові родивсь він».

260 Мовить Уранія їй: «З якою метою, богине,

261 Ти не прийшла б у цей край — будеш милою нашому серцю.

262 Чутка правдива до тебе дійшла, бо Пегас таки дійсно

263 Вибив оте джерело», — й повела за собою Палладу.

264 Ця ж до води, котру викресав кінь, приглядається пильно,

265 Зелень прадавніх лісів, розбуялих довкіл, озирає,

266 Темні печери й луги, незчисленним засіяні квітом,

267 І Мнемонід називає щасливими, бо ж і їх діло,

268 Й місце сподобалось їй. Одна з них тоді до Паллади:

269 «О, якби справи поважніші й більші не ждали на тебе,

270 Чом і тобі не вплестися б у наше, Трітоніє, коло?

271 По справедливості наше заняття й оселю ти хвалиш.

272 Доля всміхнулася нам. От, коли б іще жити в безпеці!

273 Ми ж усього боїмося (для злочину й меж не буває).

274 З мислі не сходить страшний Піреней, немовби ще й досі

275 Перед очима стоїть; я все ще півмертва зі страху.

276 Військом фракійським давлідські й фокейські поля підкоривши,

277 Грізним володарем там на неправді й насильстві тримався.

278 В храми парнаські ми йшли. Побачивши нас по дорозі

279 Й вигляд зробивши такий, ніби нас поважає, шанує,—

280 «О Мнемоніди! — звернувсь (бо з обличчя пізнав нас). — Постійте!

281 Поки дощить — (а дощ таки йшов), — під мою завітайте

282 Крівлю, уклінно прошу! Гостювали всевишні, бувало,

283 Навіть у нижчих домах». Тим словам і негоді піддавшись,

284 Тут же погодились ми й завітали в передню світлицю.

285 Дощ тим часом ущух. Аквілони приборкали Австра.

286 Поспіхом за небосхил дощові розбігалися хмари.

287 Вийти намірились ми; Піреней нас, однак, зачиняє

288 В домі й насиллям грозить. Ми — на крилах од нього майнули.

289 Він, мов зібравшись у лет, на стрімкій своїй випрямивсь вежі:

290 «Цим же шляхом і я, — прокричав, — полечу вслід за вами».

291 З тим, божевільний, і кинувся сторчки з високої вежі,

292 Та не злетів, лиш обличчям ударився, геть роздробивши

293 Голову, й кров'ю злочинною злив, умираючи, землю».

294 Розповідь Муза вела. Та на те щось крильми злопотіло

295 Й серед високого гілля почувсь якийсь оклик вітальний.

296 Глянула вгору й дивується: звідки б це міг долетіти

297 Голос? Гадала побачить людину дочка Громовержця,

298 Та помилилась: були це птахи; на верхів'ї сиділо

299 Дев'ять сорок, що наслідують все й нарікають на долю.

300 Муза богині здивованій каже таке: «Нещодавно

301 Зграю пернатих примножили й ці, суперечку програвши.

302 Був у них батько, Піер, що поля мав багаті пеллейські;

303 Й мати була в них — Евіппа з Пеонії, та, що Люціну

304 Кликала дев'ять разів, перетерпівши стільки ж пологів.

305 От і числом своїм стали хвалитися сестри зухвалі.

306 В різних містах побували вони — гемонійських, ахайських;

307 Потім, прийшовши сюди, ось таку почали суперечку:

308 «Годі вам, годі пустою принадою вводить в оману

309 Темний народ! Позмагайтеся з нами, якщо вам не бракне

310 Духу, теспійські богині! Ні голосом нас, ані хистом

311 Не переможете, й стільки ж нас є; тож або Аганіппу,

312 Води гіантські й Медузи струмок відступіть, припинивши

313 Спір, або ж ми ематійські поля віддамо до пеонів,

314 Люду, що серед снігів, — хай нас німфи в тій справі розсудять».

315 Сором було нам вести суперечку, але й відступати —

316 Сором ще більший. Вже вибрали німф. І вони, присягнувши

317 Ріками, сіли півколом на камінь, що мохом узявся.

318 Та, що нам кинула виклик, без жереба, першою стала

319 Пісню співати про битви богів; непомірно гігантів

320 Хвалить, натомість замовчує славні діяння безсмертних.

321 Ніби, з глибин підземелля звільнившись, Тіфей на всевишніх

322 Доброго страху нагнав, так що всі якнайдалі від нього

323