Читати книгу - "Кімната"

предмет на колесах. Там сидить маля. Я забув, що мені треба кричати. Я занімів і просто біжу їм назустріч. Дитина сміється, у неї на голові майже зовсім немає волосся. Маля в предметі на колесах несправжнє — гадаю, це лялька. Собака теж маленький, але справжній. Він какає на землю. Я ніколи не бачив, щоб собаки в Телевізорі таке робили. Слідом за дитиною йде доросла людина і збирає в мішечок собачі какавельки, немов які скарби. Думаю, що це чоловік — з коротко підстриженим, як у Старого Ніка, волоссям, проте кучерявішим і темнішим, ніж у дитини. Я кричу:

— Допоможіть!

Одначе в мене виходить зовсім тихо.

Я біжу і мало не наганяюся на них, але тут собака гавкає, стрибає і їсть мене...

Я розтуляю рота, щоб закричати з усієї сили, проте з моїх губ не злітає ні звуку.

— Раджо!

Мій палець весь у червоних плямах.

— До мене, Раджо!

Чоловік хапає собаку за шию.

З моєї руки тече кров.

Раптом ззаду мене хтось хапає — бам. Це Старий Нік, я відчуваю його велетенські руки на своїх ребрах. Я все провалив, він мене спіймав. Пробач, пробач, пробач мені, Ма. Він мене піднімає. Я кричу, кричу, але зовсім беззвучно. Він суне мене під пахву і несе назад до вантажівки; Ма казала, що я можу бити його й навіть убити — і я б’ю і б’ю, проте не можу влучити й гамселю самого себе...

— Перепрошую! — гукає чоловік, що тримає свого какучого собаку. — Чуєте, пане?

Його голос зовсім не грубий і звучить досить м’яко.

Старий Нік обертається. Я забуваю, що мені треба кричати.

— Вибачте, з вашою дівчинкою все гаразд?

З якою ще дівчинкою?

Старий Нік прокашлюється і далі несе мене до вантажівки, рухаючись спиною вперед.

— Усе чудово.

— Раджа зазвичай нікого не кусає, але ваша дівчинка вискочила зовсім несподівано...

— Дитяча істерика, — каже Старий Нік.

— Гей, стривайте! Здається, у неї кривавиться рука.

Я дивлюся на свій поїдений палець — з нього капає кров.

Чоловік піднімає дитину і садить її на одну руку. В його другій руці, як і раніше, — мішок з какавельками. Він геть спантеличений.

Старий Нік ставить мене на землю і кладе пальці на мої плечі, аж мені стає жарко.

— Усе під контролем.

— Гляньте ще на її збите коліно. Раджа тут ні до чого. Вона що, впала? — питає чоловік.

— Я не вона, — кажу я, але мої слова звучать десь у горлі.

— Чому б вам не повернутися до своїх справ, а мені до своїх? — майже гарчить Старий Нік.

Ма, Ма, мені так треба з тобою поговорити. У моїй голові її більше немає, її ніде немає. Вона написала записку, а я й забув про неї. Я суну свою непоїдену руку в труси, однак не можу знайти записки. Потім знаходжу, та вона вся обпісяна. Я не можу говорити, а просто махаю нею в бік чоловіка.

Тут Старий Нік вихоплює в мене записку, і вона зникає.

— Гаразд, але мені це... мені це не подобається, — каже чоловік.

Зненацька в його руці з’являється маленький телефон — звідки він узявся?

Чоловік промовляє в нього:

— Так, поліцію, будь ласка.

Усе відбувається, як казала Ма. Ми підійшли до восьмого пункту, до поліції, а я навіть не показав записку і нічого не розповів про Кімнату, тож маю намір усе надолужити. Мені велено розказати все першому-ліпшому, схожому на людину. Я починаю говорити:

— Мене викрали.

Проте виходить тільки шепіт, бо Старий Нік знову хапає мене і біжить до вантажівки. Я зараз весь розсиплюся на шматочки, розтрушуся. Я не можу знайти, куди б його вдарити, він от-от...

— Я записав ваш номер, пане!

Це волає чоловік — може, він кричить мені? Який номер?

— К дев’ять три... — вигукує він числа.

Навіщо він це робить?

Раптом вулиця б’є мене по пузику-руках-обличчі — ай-ай-ай! Старий Нік мчить, але вже без мене. Він кинув мене. З кожною секундою він від’їздить далі й далі. Певно, то були магічні числа, і саме вони змусили його кинути мене.

Я силкуюся встати, однак не пам’ятаю, як це робиться.

Чути рев страховиська. Це гуркоче вантажівка — врумммм. Вона летить простісінько на мене — ррррррррррр. Зараз вона розмаже мене по тротуару. Я не знаю як-де-що. Дитина плаче, я ніколи раніше не чув плачу справжньої дитини...

Вантажівка поїхала. Вона промчала повз мене і, не зупиняючись, завернула за ріг. Іще якийсь час я чую звук її мотора, але потім усе стихає.

Тротуар вищий за проїзну частину, Ма казала забратися на нього. Мені доводиться плазувати, не торкаючись забитим коліном землі. Тротуар весь у великих квадратах.

Смердить жахливо. Просто перед собою я бачу собачий ніс; собака повернувся, щоб з’їсти мене, і я, нажаханий, верещу.

— Раджо, — чоловік відтягає від мене собаку.

Чоловік опускається навпочіпки і садовить собі на коліно дитину, що весь час крутиться туди-сюди. Мішечка з какавельками вже немає. Чоловік схожий на людей у Телевізорі, тільки ближчий і ширший. А ще від нього пахне сумішшю Мийного Засобу, м’яти та карі. Вільною рукою він тягнеться до мене, але я вчасно відкочуюся.

— Усе гаразд, солоденька. Усе гаразд.

Кого це він назвав солоденькою? Його очі дивляться просто в мої. Це мене він назвав солоденькою. Я не можу дивитися на нього: мені геть ніяково, що він позирає на мене й говорить зі мною.

— Як тебе звуть?

Люди з Телевізора, крім Дори, ніколи мене ні про що не питали, а Дора вже знає моє ім’я.

— Можеш сказати, як тебе звуть?

Ма веліла розповісти все першому-ліпшому. Таке моє завдання. Я намагаюся, проте в мене нічого не виходить. Я облизую губи.

— Джек.

— Як-як?

Він нахиляється нижче, і я скручуюся калачиком, обхопивши голову руками.

— Усе гаразд, ніхто тебе не скривдить. Скажи ще раз, як тебе звуть, тільки голосніше.

Мені легше говорити, не дивлячись на нього.

— Джек.

— Джекі?

— Ні, Джек.

— Ага, тепер я все зрозумів, вибач. Твій татусь поїхав, Джеку.

Що він таке каже?

Дитина тягне його за одежину, вдягнену поверх сорочки. Це куртка.

— Ну, а я Аджит. Це моя дочка. Припини, Найшо. Джекові треба приліпити на коліно пластир. Гляньмо, чи є він у нас, — мовить