Читати книгу - "Львів. Вишні. Дощі"

кінця тижня я пила таблетки від алергії та годувала й доглядала чорне кошеня. Обдзвонювала знайомих — чи не потрібна кому мила домашня тваринка. В суботу заплатила жінці, яка продавала котиків при вході на ринок, і вона погодилась забрати це чорне створіння.

…Я з’їла завелику для однієї особи піцу і зателефонувала Вадиму Чужинцю, сказала, що сьогодні зустрітися не вийде. Ми з ним познайомились минулого року тут же, на Форумі. Потім стали френдами у «Фейсбуку». За півгодини мали зустрітися, щоб разом подивитись, як плює вогнем дракон біля Будинку легенд. Але завтра я маю встати о пів на шосту… Які вже дракони?

Допивши каву, я вийшла на вулицю. Почався дрібний дощик. Парасолі у мене, звісно ж, не було. Треба йти до хостелу й відпочивати. Дракон плюватиме і завтра, і, дасть Бог, ще багато-багато років.

…Ранок видався похмурим та вологим. Я тремтіла в тоненькій курточці. Зате місто за вікном трамвая здавалося майже казковим, таким я його ще не бачила. Нарешті доїхала.

Таємничі темні вулиці. Марево високого собору. Мокрі лискучі рейки. Ірреальні постаті перехожих. Передсвітанкова вокзальна площа. Лункий вокзал.

У великому розкладі на стіні довго шукала номер платформи, де маю зустріти Анжелу. Де ж той потяг? Нарешті! Ось! Але що це? Він прибуває о 8:15. О восьмій, не о сьомій.

Я витягла блокнот, перевірила. Наша Зірка-Балах чітко сказала: сьома п’ятнадцять. Я не полінувалась підійти до віконечка довідок. Все правильно, восьма. Отже, мушу чекати ще більше години.

Тремтячи від злості, зателефонувала Анжелі. Довгі гудки, нарешті заспаний тягучий голос:

— О, це ти, Марусько… Будиш завчасно, наче провідниця.

— Але ти сказала, що потяг о сьомій.

— Хіба? Ти щось плутаєш.

— Плутаєш ти, я записала під твою диктовку.

— Ну так що ж? Помилилась.

— Гарна помилка, я вже на вокзалі.

— Чудово! Ти молодець. Зачекай трохи. Потяг буде десь за годину. Якщо не запізниться.

— Фантастична перспектива! Він ще й запізнюється?

— Здається, за ніч повинні були надолужити. Сонечко, я не можу довго говорити, бо батарейка… Зачекай трохи, скоро вже. О, провідниця вже…

Гудки відбою.

Я розгублено подивилась на великий годинник і пішла шукати затишний куточок.

Чого я хочу? Анжела така.

У позаминулому році в мене уперше вийшов роман у київському видавництві. Накладом у дві тисячі примірників. Всі казали, що стільки книжок нерозкрученого маловідомого автора продати неможливо. Та ще й фентезі, літератури для вузького кола любителів. Отже, видавці ризикували.

До столиці далеко, але в своєму місті презентацію я вирішила зробити на достойному рівні. Обійшла всі місцеві книгарні, і лише в «Буквиці» молода піар-менеджер погодилась провести першу в наших краях презентацію.

Я сама надрукувала афіші, сама розклеювала їх в бібліотеках, навчальних закладах та біля прохідних заводів. Організувала виступ молодого барда, малозрозумілі тексти його пісень дуже пасували до моєї фантастичної книжки.

Запросила журналістів, літераторів, друзів та знайомих. Якби всі прийшли, то під дверима книгарні, мабуть, зібрався би чималенький натовп тих, що не вмістилися всередині.

Натовпу не було, але книгарня заповнилась народом, як ніколи. Я сама модерувала захід, і все було чудово: голова нашої літстудії, солідний вусатий Борис Кулик, пристойно коротко розповів мою біографію й похвалив творчість, приятелька зачитала перші відгуки преси, бард поспівав, кореспонденти поставили кілька питань, колеги по перу привітали.

Надходила черга автографів, заради цього все й проводилось. І тут слово взяла Анжела, тоді — яскрава блондинка. Вона подякувала магазинові, що тут не цураються своїх, та розпорядилась, щоб продавщиця поставила на стіл з гарною стопкою моїх книжечок величезну коробку творів, узятих на комісію від місцевих авторів. Більшість з тих жовтогарячих та пронизливо-фіолетових брошурок належала перу саме Анжели Зірки — вона неперевершено вміє шукати спонсорів.

— Сьогодні — день фантастики, — урочисто проголосила вона. — Зараз я прочитаю вам свій фантастичний вірш.

І прочитала.

Люди поаплодували, а я оголосила про початок автограф-сесії. З готовністю стала чекати.

Зібрані мною книголюби почали гортати книжки. І мої, і Анжелині.

— Пробач, — зітхнула лірична совість нашої студії Яніна Стоянова, примружуючи короткозорі очі. — Я не зможу читати твою книгу, шрифт дуже дрібний. Може, надішлеш мені електронний варіант? Я на екрані збільшу як треба.

Я погодилась, і вона написала мені в блокноті свою адресу.

Наш голова Кулик також дав свою електронку з тим же проханням.

Тим часом Анжела Зірка вже жваво роздавала автографи, зайнявши моє місце біля журнального столика. Люди купували саме її книжки.

А чого я хотіла? Її поетичні збірки коштували по десять гривень, а на моїй фентезі стояла ціна — сорок. Нічого особистого, чиста економіка. Слава Богу, що пізніше, на Форумі у Львові, книжка таки мала деякий успіх.

З такими спогадами я сіла на вокзальну лавочку. Година, ще ціла година попереду. Холодно. З-під високої стелі відлунюють оголошення. Зусібіч — шерех і нерозбірливе ремствування багатьох голосів. Подрімати чи що?

Але із заплющеними очима ще гірше. Виринає образ Анжели, багатоликий, різноманітний. За кілька років я бачила її і блондинкою, і рудою. Останнім часом вона стала темноволосою. Не красуня, але завдяки косметиці яскрава й примітна. Можливо, занадто. Середнього зросту, міцненька, ловкенька, моторна. Вона часто змінювала зовнішність, але внутрішньо не мінялась. Міцний характер, іде по життю, наче важкий танк. І чує лише себе…

Хай їй грець!

Починаю порпатися в сумці. Беру телефон. Нові повідомлення у «Viber». І сюди дісталися картинки з горезвісних «Однокласників» з банальними висловлюваннями невідомо кого. «Никогда не оборачивайся назад: там все без изменений», «Коли мені важко, я кажу собі: якщо здамся, легше не стане», «Не буває в житті чорних і білих смуг. Воно схоже на шахову дошку — квадратиками. І від нас залежить, куди ступити».

Від мене залежало, чи їхати зранку на вокзал?

Так. Просто я не вмію казати «ні». Це не проблема Анжели, це моя проблема.

І тільки від мене залежить, що робитиму далі.

Я взяла в руку телефон і пішла фотографувати вокзал. Він і справді красивий! І всередині вийшли хороші кадри, і зовні. Потім фотографувала ранковий готичний собор Ольги та Єльжбети і ледь встигла повернутись перед прибуттям потяга. У Львові я вже втретє, але раніше милуватися архітектурою й фотографувати часу не було.

Анжела приїхала-таки саме в п’ятому вагоні. Заяскравіла рожевим плащем. Витягла на платформу велику фіолетову валізу на коліщатках, пузату сумку, помальовану Ейфелевими вежами, і на додачу — рюкзак.

— Привіт, привіт, львів’янко!

Коротке чорне каре зробило її схожою на Ірину Спалько з фільму про Індіану Джонса.

— Я не львів’янка, — відповіла я. — А