Читати книгу - "Львів. Смаколики. Різдво"

ліжечка і пересипала пишне печиво в маленький плетений кошик. Вона навшпиньки прокралася повз батьківську спальню і відчинила вхідні двері.

— Сніжко, будь ласка, подаруй нам сніг, — попрохала пошепки і поставила кошик на поріг. Повернулася в ліжечко і відразу ж заснула.

Їй снилася красива дівчина в білому светрі, що гуляє порожніми вулицями в компанії трьох котів — чорного, білого і рудого. Вона зупинилася біля будинку з червоним дахом і перекинула товсту косу через плече.

— Шоколадні. Як давно я не їла шоколадні. — Дівчина взяла кошик із солодким і розкрила долоню. На ній іскрилося кілька білосніжних зірочок із тендітними промінчиками. Сніжка дмухнула на них, і вони злетіли в темно-синє небо.

Небо і через багато років залишилось темно-синім. Наче от-от вибухне снігом, як величезна гармата. Але ні, воно знову розвиднювалось удень. Снігу не було цілий грудень. І зараз, у січні, від цього було найбільш тоскно.

Люди щосили намагалися створити свято. Ліхтарики на деревах, різдвяний ярмарок, солодощі, дбайливо вирізані сніжинки на вікнах, миготливі вогники центральної ялинки, ковзанка з веселими музиками. Та зима була впертою і не бажала опускати температуру нижче нуля. Новий рік майже не запам’ятався: випалив у небо кілька салютів і втік — допивати тепле шампанське наодинці з телевізором. Хоча б там ішов сніг.

Хвора нога підступно нила і не давала заснути. Віра випила знеболювальне і крутилась на ліжку. Від старих спогадів у горлі стояв клубок — невиплаканих слів чи сліз. У сусідній кімнаті мирно сопіла Люба. Їй чути ридання ні до чого. Хороша дівчина, шкода, що життя до неї несправедливе. Віра покрутила в руках Любин записник, а потім розгорнула на випадковій сторінці. «Жодного Різдва не буває без дива. Скільки свят ти проживеш — стільки див з тобою і станеться».

Шкода, що нічого не можна змінити… Жінка усміхнулась. А може, варто спробувати? Надя навіть не помітить, що в неї донька зникла. А Люба могла б пожити в неї якийсь час, підготуватись до вступу в університет… Тим паче що Віра вже давно склала заповіт на цю малу, ближчого ж у неї анікогісінько не залишилося. Точно, хай так і буде. Нехай зостається! Любі буде диво цього Різдва, а Вірі — щастя.

Біль у нозі не вщухав. Нарешті жінка не витримала. Накинула Орестову куртку, взулась і, спираючись на милиці, що залишились від бабусі (ніколи не думала, що згодяться), вийшла на вулицю. Прогулятись удвох.

Вулиці сонного міста були геть безлюдними. У такі ночі хороше спати вдома під теплим боком. Щоб у сусідній кімнаті дрімало двійко дітлахів, а в коридорі куняв великий кудлатий пес. Якби можна було все повернути, переписати… Вона ніколи не відпустила б Ореста у той похід. Недарма їй снились погані сни. Але він був надто відповідальний, надто добрий. Не міг підвести команду. Завжди віддавав усього себе. Мабуть, тому небо і забрало його. Вона так чекала на його повернення. От зараз він увійде і скаже: «Святкуємо вдвох». А вона йому: «Не вдвох, а втрьох». Те Різдво було найгіршим з усіх. Як і кожне наступне. Як і кожен наступний день.

Ноги самі привели її до каруселі. Якби ж вона ще працювала… Віра ступила крок, посковзнулася і ледь не впала, але в останню мить встигла схопитися за холодне поруччя. Жінка опустилася на сидіння, приторочене до білого коня, і перевела подих. Пальці миттєво побіліли від холоду. Віра машинально запхала їх у глибокі кишені і намацала якусь кульку. Витягла її, розгорнула і не змогла стримати сліз. Кулькою виявився сірий квиточок. Неушкоджений. Діючий.

— Ваш квиточок! — прошепотіла жінка і надірвала кутик.

Клубок у горлі почав розсмоктуватись, дихати стало легше. Віра зручніше вмостилась у сідлі і відштовхнулася від землі милицею. Карусель злегка зрушила з місця. Віра посміхнулася і відштовхнулася сильніше. Карусель почала повільно обертатись.

— Ваш квиточок? — виринув у пам’яті забутий голос.

Жінка розпустила тугу косу, і сиві кучері вільно розсипались по спині. На долоню опустилась перша сніжинка. Віра піднесла її до очей, щоб краще роздивитися. Сніг. Без нього не буває Різдва. Жінка зачудовано погладила білу гриву і здивувалася. На дотик волосся було шовковистим і таким… Справжнім?

— Ваш квиточок?

Ніби у відповідь, кінь під нею весело заіржав. Карусель оберталася швидше і швидше. Милиці кудись полетіли, а слідом за ними і куртка. Світ навколо перетворився на крижаний калейдоскоп яскравих плям: синіх, червоних, зелених, із яких раптом проступило обличчя чорнявого чоловіка.

— Орест? — Жінці перехопило подих.

Чоловік посміхався і простягав руку. Другою він притискав до себе маленький рожевий згорток. Невже це їхній син? Віра вклала тонкі пальці в Орестову долоню й опинилась у рідних обіймах. Сніжинки кружляли швидше і швидше. Здавалося, що окрім червоної каруселі в повітрі ширяють тисячі білосніжних. Зморшки розгладжувались, погляд яснішав, у ньому знову тонула синява далекого неба.

— Оресте, я так сумувала! — вигукнула зовсім юна дівчина, по щоках заструменіли сльози. Чоловік витер їх великим пальцем і похитав головою. — Не буду! Більше не сумуватиму!

А карусель кружляла, поки не розчинилась у суцільній сніговій завісі. Саме в цю мить у порожній кухні дзвінок таймера на духовці збудив сплячу Любу. Вона втягнула носом солодкий аромат і потягнулась — Різдво було поруч.

Наступного ранку на площі збереться багато людей: різдвяна ялинка весело палахкотітиме яскравими вогниками, у повітрі гримітимуть феєрверки, пахнутиме порохом і повітряною кукурудзою. Але каруселі там більше не буде. На снігу залишаться пара милиць і стара куртка з дивної тканини…

Ніка Нікалео

Сонце моє, бабусю!

Світлій пам’яті моєї маленької бабці Полі.

Пахне ку-утя на всю ха-ату. Меду й ма-аку в ній бага-ато…

Кожне Різдво інше, всяке Різдво таке саме. Дванадцять страв на столі, колядки-щедрівки, сніг- мороз і вся родина за столом. Помолилися.

Тато — ні. Йому не можна, бо він — партійний, найбільший начальник на роботі. Ідейний. Нині з того сміється, хоча й каже, що то були страшні часи, і щотижня ревно ходить до церкви. Не тут… Живе далеко звідси.

— Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа… Амінь! — Дідусь освячує хрестом варену капусту на столі.

З цього ритуалу завжди починається наш Святвечір. У хаті прохолодно, це — не міська квартира, на вікнах вимальовані морозом спогади про літо в білому. Зате пахне пірником (медівником), спеченим у справжній печі з рурами. І чути, як потріскують у грубці дрова… На столі усе пісне, без м’яса, лише «зажарка»