Читати книгу - "Гора між нами"

неможливе завдання. Але раніше я не дивився на це її поглядом. Ось вона сидить у своєму спальнику і не може робити більш нічого, окрім як підкидати дровенята та чухати Наполеона. Вона в усьому залежала від мене. Їжа. Пересування. Вода. Туалет. Без мене вона могла лише спати. Якби я протягом дванадцяти днів аж так від когось залежав, мені вже давно зірвало б дах. А вона ще тримається.

Для хірурга цілком нормально вдиратися в наявну проблему та розв’язувати все, наче всемогутній Зевс, а потім зникати, поки ще не проявилися наслідки. Далі — це вже робота медсестер і санітарів. На них, по суті, лежить усе «лікування». І зараз Ешлі був потрібен лікар, що міг би впоратись і з тим, і з тим. Хірургом бути легко. А ось дбати про пацієнта — ні. І я не знав, як полегшити її становище.

Я спустився в наш прихисток, закутався у свій спальник, з’їв трохи м’яса та примусив себе випити води. Незабаром пальник джет-бойла стане нікчемним тягарем, адже вичерпається газ, але в його чаші можна буде кип’ятити воду на відкритому вогні. Завбільшки він як невеличкий ківшик, але алюміній є алюміній.

Ще десь із годину ми пили воду й жували м’ясо, а я тимчасом виготовляв лук. Коли я ховав Ґровера, то забрав шнурки з його черевиків — тепер вони знадобляться. Я узяв один шнурок, зав’язав на кінці петельку й просилив у заглиблення, що зробив на кінці довгої гілки. Потім натягнув його, згинаючи гілку, та закріпив у такому самому заглибленні на іншому кінці. Надто сильно напинати не став, щоб ще можна було обкрутити тятивою другу гілочку. Якщо правильно все розрахувати, то вистачає лише кількох рухів цим луком, щоб розпалити вогонь. Другу гілочку я вкоротив до 25 сантиметрів, зробивши її з одного краю ширшою, щоб тертя було краще. Посередині я прорізав горизонтальний жолобок, у якому буде ходити тятива мого лука.

Зрештою я закінчив приготування, відклав усе це вбік. Наостанок іще сьорбнув води та вперше за останню годину підвів погляд.

— А ти вмієш працювати зосереджено, коли треба, — зауважила Ешлі.

— Є підозри, що це нам скоро знадобиться.

— Як щодо свіжих новин? Гадаєш, де ми? Маємо про що поговорити?

— Ну, ми десь на півтора кілометра відійшли від місця аварії. Завтра я збираюся піднятись на отой пагорб і поглянути, що там на плато з іншого боку. Я планую триматися цього самого напрямку — наскільки дозволятиме рельєф. М’яса нам вистачить іще на кілька днів, отож будемо йти, поки йдеться. Ти маєш пити якомога більше води. Їж скільки хочеш. Ну і кажи, якщо я надто на тебе тиснутиму. Сьогодні я трохи розгнівався, так що пробач мені, будь ласка.

Вона зітхнула.

— Так, ти мене теж прости. Мені не слід було на тебе гримати.

— Ти в нелегких умовах, — я похитав головою. — І майже в усьому залежиш від мене. Таке кого хочеш розізлить.

Я підкинув ще трохи гілля у вогонь, підсуваючись якомога ближче. Утома звалювала мене з ніг. Я знову згадав про Ешлі й примусив себе розплющити очі:

— Тобі щось треба? Чим допомогти?

— Ні-ні, все гаразд, — вона спробувала всміхнутися та майже відразу заснула.

Розділ двадцять четвертий

Тяжко прокидатися вранці, знаючи, що ти тут вже тринадцять днів. Я змусив себе встати та вдягтися ще вдосвіта. Вогонь згас, але лишилося кілька жаринок, отож я швиденько роздмухав його знову й підкинув нових галузок. На прощання почесав Наполеона й пішов роздивлятися наш подальший шлях.

Я видерся на пагорб і неквапливо оглянув кожен метр, кожну западинку, кожен пагорб — може, хоч щось має сліди людських рук? Але ні. Нічого. Лише незаймана дика природа. Просто рай для поціновувача таких місць. Я, звісно ж, любитель природи, але наразі це просто сміх!

Я дістав компас, дочекався, поки стрілка завмерла, та замітив напрямок. Обраний мною градус указував на далеку групу гір — до них день чи навіть два ходу. Вони теж укриті високими деревами та снігом. За таких умов я швидко втрачатиму напрямок. Без компаса там і робити нічого. У такому лісі втрата напрямку нерідко означає загибель.

Якщо триматись обраного напрямку, нам вдасться пройти по міжгір’ю, яке я спостеріг на тому боці. Там висоти мають значно зменшитися. Роздивляючись ці нетрища, я зайвий раз нагадав собі, що в будь-якому випадку матиму шанс — тільки якщо не загублю компас. Про всяк випадок я прив’язав його на шнурок і повісив собі на шию.

Коли я повернувся, Ешлі вже прокинулася та підкидала гілки у вогонь. Навіть не дала мені змоги привітатися:

— Скажи мені от що: як ти зрозумів, що хочеш одружитися з Рейчел? Як саме це можна знати?

— Доброго ранку.

— Він такий самий добрий, як і тринадцять до нього. Розбудиш мене, коли буде добрий.

— Бачу, тобі значно краще.

Я сів коло неї, розстебнув спальник та оглянув ногу. Гарні новини полягали в тому, що не було поганих. Нічого не змінилося.

— В обід треба охолодити стегно, добре?

— Я й досі чекаю відповіді. Серйозно.

Я заходився запихати свій спальник у чохол.

— Як тобі сказати… Мені хотілося кожну мить бути поруч із нею. Я волів сміятися разом з нею, плакати з нею, постаріти з нею. Тримати її руку, гладити її коліна під столом. А ще я хотів кохатися з нею — і якомога більше.

Ешлі розсміялася.

— То ви були… гм, активні до самого розлучення?

— Найкраща частина подружнього життя — це те, що в ліжку все стає дедалі краще. Зникає оте «треба щось комусь довести». Принаймні зі мною так було. Мабуть, у багатьох чоловіків це через фільми, які насправді мають обмаль спільного з життям. Суть не в тому, щоб брати, а в тому, щоб поділяти. А у фільмах цю частину якось не дуже добре висвітлюють. Там тільки пристрасті й піт. І не те, що мені пристрасті не подобалися, ні — просто це ще не все. Звісно, у багатьох подружжів пристрасть часом згасає, але є сила-силенна пар, що за тридцять, сорок або навіть п’ятдесят років подружнього життя дізналися набагато більше таємниць, аніж ми думаємо. Здається, це ми, молоді, знаємо все про палке кохання, але я впевнений, що ні. Ті старі ще можуть завдати нам усім гарту. Згадай лишень Ґровера.

— А що, коли один