Читати книгу - "Сторожова застава"

179
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 55
Перейти на сторінку:
називають, бо це не що інше, як старезний шлях із варягів у греки. Тільки сухопутний. Їздять цим шляхом купці варязькі і руські, грецькі й арабські. Навіть половці зустрічаються серед них. Проте зараз на Гречнику порожньо. І це неспроста — мабуть, степовики щось затівають і затримали купців, аби ті не розпатякали русичам...

Слухав Вітько і згадував Ванька Федоренка, що сумнівався, чи є у їхньої Воронівки хоч якась історія. От хай би почув бодай десяту частку з того, про що довідався Вітько, — очі б йому на лоба полізли! І в Колька Горобчика, мабуть, теж. Хоча й кажуть, ніби він знає геть про все на світі.

Потім Жила кудись від'їхав і Вітько приєднався до Поповича. Той гордовито височів на коні межи гурту піших горошинців. Олешко саме закінчив оповідати, як здолав половецького богатиря Рутеню, і тепер перейшов на розповідь про те, як він полонив Змія.

— Аби ви знали, який він став слухняний! — вів Олешко. — Оце вчора підходжу до нього та й кажу: «Ану, дай лапку!». І що ви думаєте — дає! Хіба що косує оком і скрегоче зубами. Але то нічого — у мене не сильно поскрегочеш!

— А ноги в нього великі? — поцікавився лисуватий дідусь.

— Які ноги? А-а, у Змія... Вони в нього, як у ящірки, тільки набагато грубші. — І Олешко зобразив обійми своїми довгими руками. — Десь отакі завтовшки!

— Ого! — сказав хтось із задніх горошинців.

— А що вже половецького духу не переносить! — вів далі Олешко. — Цього я сам його навчив. Піднесу йому до ніздрів половецьке сідло, або ще щось — і в нього з люті аж шерсть дибки стає. Ох, і кепсько доведеться тим поганцям, що втраплять до пазурів мого Змія!

— А хіба в Змія є шерсть? — засумнівався хтось.

Олешко на мить знітився. Проте лише на мить.

— Невже я сказав — шерсть? От бачите, вже ставлюся до нього, як до свого Сірка... — І Олешко любовно поплескав по кінській гриві. — Звісно ж, луска в нього. І міцна, як панцир. Правда, Мирку?

Вітько кивнув головою. А що йому лишалося робити?

Тепер увага горошинців була прикута до нього.

— Чи це не той, що вибрався зі Змієвої нори? — поцікавився горошинець Лидькового віку.

— Еге ж, той самий, — підтвердив Олешко. — Він знає Змієві звички, як свої п'ять пальців. І Змій його, до речі, теж слухається. Майже, як мене.

На них дивилися, роззявивши рота. Проте Вітько завважив, що кількаро чоловіків, що скидалися на справжніх степовиків, набурмосено зиркають на Олешка. А в одного з них, дебелого вусаня зі шрамом через усю щоку, з очей, здавалося, аж іскри сипалися від зненависті. Щоправда, варто було Олешкові повернутися в його бік, як на обличчя вусаня спливала улеслива посмішка.

Нарешті Попович сказав:

— Ет, забалакався я з вами! Ми ж у справі приїхали, мусимо декого зустріти на Гречнику. А до того треба ще й Печенігові привіт передати від старих друзів. Діди, знаєте, дня прожити не можуть без того, аби комусь не передати привіт.

Юрма з розумінням закивала головами і розступилася перед Олешковим конем.

Коли Олешко від'їхав від гурту, Вітько розповів йому про свої підозри щодо вусаня зі шрамом. Вислухавши, Олешко поплескав по плечу свого малого товариша.

— Молодець, Мирку! Зірке в тебе око, дарма, що пішки під стіл ще ходиш... Гадаю, що не сьогодні-завтра там, — він махнув рукою у бік степу, — знатимуть мої слова про Гречник та прирученого Змія.

— То навіщо ж ти про них казав? — запитав Вітько.

— Бо треба було щось та говорити. А про що? Невже про те, що дід Овсій остерігається половецького нападу? Ні, нехай вже краще у поганина жижки потремтять від жаху, ніж у нашого діда.

Горошко Печеніг мешкав на белебні, неподалік болота. Його низька, подзьобана негодою й часом напівземлянка ховалася за високим, майже на людський зріст, живоплотом з колючого глоду й шипшини. Стежки до його обійстя майже не було видно. Схоже, односельчани не дуже часто провідували старого.

Сам Печеніг, приземкуватий дідуган із пласким кругловидим обличчям, у хутряній шапці і такій же безрукавці, скидався на одного з тих кам'яних ідолів, що їх Вітько набачився дорогою до Горошина. Дід Печеніг вийшов з хати і похмуро зиркнув на дружинників. Коли Олешко зіскочив з коня, Печеніг пробурчав:

— Ти що, не міг увесь Римів привести за собою?

І, не чекаючи відповіді, щез за дверима. Олешко озирнувся на своїх супутників, розвів руками і рушив за ним.

Балакали вони недовго. І, здається, балакали не про приємні речі, бо коли вийшли з хати, Олешкове обличчя було вкрай заклопотане. Попович помахом руки підкликав до себе Жилу й Вітька і вони всі разом рушили до болота.

З берега у бік високих очеретів було прокладено чимало протічків. Біля них стояли на припоні човни-плоскодонки. Печеніг, накульгуючи, ішов попереду. Порівнявшись із деревом, всохла верхівка якого скидалася на молодий місяць, непомітним порухом руки показав Олешкові на один з протічків.

— Запам'ятайте це місце, — прошепотів Олешко Жилі та Вітькові. — До Римова можна дістатися лише цим протічком.

Після цього Печеніг, не звертаючи на гостей ніякої уваги, повернувся на своє подвір'я. Струхлявіла хвіртка зачинилася перед самісіньким Олешковим носом.

— Гостинні ці горошинці, нічого не скажеш, — зітхнув один з дружинників. — У тельбусі вже давно буркоче, а Печеніг, бач, хвірткою хряпає.

— Дарма ти так на діда, — присоромив його Попович. — Хіба не бачиш — живе самітній, мов одрубаний палець. Чи до гостин йому?

— А тепер — куди? — поцікавився Вітько, коли дружинники знову вибралися на головну горошинську вулицю.

— На Гречник, куди ж іще, — голосно відказав Попович. Так голосно, що ці слова долетіли до вух вусаня зі шрамом, котрий ніби випадково зустрівся їм на шляху. — А там десь і підвечеряємо. Бо в цього Печеніга, схоже, і снігу взимку не випросиш.

Вусань зі шрамом лише криво осміхнувся на ці слова.



Розвідка

Якийсь час дружинники пробиралися у суцільній темряві. Згодом стало трохи легше — на небо викотився повен місяць.

— Де ж той Гречник? — врешті запитав Вітько Поповича. — Ідемо, їдемо, а його все нема й нема.

Олешко стиха засміявся.

— Хто тобі сказав, що

1 ... 40 41 42 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сторожова застава», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сторожова застава"