Читати книгу - "Королева пустелі"

«...не описати словами, як це було гидко. Мули падали в снігових заметах, коні задкували й брикались. Якби я була в жіночому сідлі, ми зупинялися б не менше півдюжини разів, але в цьому чудовому зручному сідлі я сиджу як влита. Ми проривалися вперед... аж нарешті опинилися в білосніжному царстві. Останню годину я йшла пішки й вела свого коня за повід, бо він на кожному кроці провалювався у глибокий сніг».

У друзькому селищі Салех, де вони знайшли прихисток, Ґертруда з’ясувала, що місцеві чоловіки знають ім’я секретаря колоній Джозефа Чемберлена, цікавилися колишнім прем’єр-міністром лордом Селісбері, висловивши чемне співчуття, коли почули про його смерть. «Справжнім тріумфом красномовності стало моє роз’яснення фінансових питань. Після моєї промови вони всі стали палкими прихильниками вільної торгівлі».

Покинувши друзьку територію, Ґертруда провела дві ночі в таборі племені Гіатх у закопчених наметах, які кишіли блохами. Вона писала до Флоренс, що ванна, яку Ґертруда потім прийняла у себе в наметі, була найпрекраснішим, що трапилося в її житті. Прибувши в Дамаск, Ґертруда отримала запрошення від губернатора й дізналася, що з Сальхада тричі на день надходили телеграми, бо там непокоїлися через її зникнення. У Сирії вона теж стала Особистістю.

Ґертруда відвідала Велику мечеть, знявши взуття на вході, і була зворушена вечірньою молитвою:«Іслам — найбільша республіка у світі: усередині віри нема ні класів, ні рас... Я починаю потроху розуміти, що означає цивілізація великого Східного Міста — як там живуть, що думають. І я знайшла з ними спільну мову».

Скоро Ґертруда побачила, що бути Особистістю — це не завжди перевага. Пізніше дочка пустелі дізналася, що у Дамаску за нею по п’ятах таємно ходив поліцейський спостерігач. Вона прибула в Хомс, за сто миль від Дамаска, справжньою знаменитістю й виявила, що не може навіть вийти на базар через шалений інтерес до себе: «Це стомлює. Я ще ніколи не ходила в оточенні п’яти-шести десятків людей. Коли тебе з усіх боків обступає натовп, мабуть, найважче — бути стриманою... Офіційно проголошую відчайдушну надію — знову стати простою, щасливою мандрівницею». Ґертруді довелося найняти солдата, щоб стримувати цікавих, а потім іще відбиватися від представників офіційної влади, які хотіли виділити їй на ніч вісьмох охоронців, і погодилася лише на двох.

У супроводі подорожніх Курдів, які ескортували закутих у наручники в’язнів, Ґертруда доїхала до Алеппо й кордону Анатолії, де на неї чекали повені й зруйновані мости. Вона затрималася, щоб оглянути місце, де сирійський [християнський] відлюдник Симеон Стовпник прожив останні тридцять сім років на верхівках колон, розмірковуючи, наскільки він мав відрізнятися від неї. Прикриваючи накидкою свій записник від зливи, Ґертруда намагалася скопіювати різьблення на колонах. «Диявол би побрав сирійські письмена!».

Раптово змінилася погода. Стало так спекотно, що над землею піднімалася пара й Ґертрудин намет заполонили москіти. Її нові погоничі-турки були набундючені й сварливі. Уперше вона пошкодувала, що не народилася чоловіком.

«Не лишалося нічого, як припнути язика й самій виконувати роботу. Добре, вони хоч коней годували! А я лягала спати без вечері, бо ніхто не вважав за свій обов’язок розпалити багаття!.. Є миті, коли жінці важче, ніж чоловіку. Моїм служникам була потрібна добра прочуханка, і я б таки відшмагала їх батогом, якби була чоловіком — не можу пригадати, щоб я часто бувала в такому стані придушеної люті!».

А якось після цілого дня перемальовування письмен і фотографування лежачи в траві, що кишіла зміями, Ґертруда повернулась у табір, де не було ні встановлених наметів, ні вечері. Тут вона вже не витримала й відшмагала одного з погоничів батогом. Ще більше її розлютило, що погоничі лише посміхались, сидячи на згорнутому наметі. По прибутті в Адану неначе саме Провидіння пішло їй назустріч: Ґертруді порадили нового служника на ім’я Фаттух, вірменського католика, дружина якого жила в Алеппо. Фаттуху судилося стати її Дживсом, людиною, яку Ґертруда описала як «альфа й омега всього». Вона найняла його за кухаря, хоча згодом вони жартували, що Фаттух умів робити що завгодно, крім як куховарити; зате Ґертруді більше не довелося чекати встановлення намету. Відтоді Фаттух супроводжував міс Белл в усіх її подорожах. Він умів управлятися з погоничами, був розумний, хоробрий, веселий і відданий Ґертруді. Вона віддячила, ставши йому нянькою, коли той захворів у Бінбіркіліссе у 1907 році. Лише один раз, після найбільш виснажливого переїзду, Ґертруда зірвалась і накричала на Фаттуха і, що вже зовсім не характерно, пізніше знайшла його й вибачилася. За два тижні після того, як Фаттух найнявся до Ґертруди, вона писала: «Фаттух, благослови його Бог! Найкращий слуга в моєму житті з однаковим завзяттям він готує мені обід, підштовхує впертого мула, викопує пластинку зі стародавніми письменами... або розповідає нескінченні історії в дорозі Він почав працювати погоничем у віці десяти років і знає кожен дюйм землі від Алеппо до Вана й Багдада».

З Конії, з величезним полегшенням, Ґертруда сіла на потяг до Бінбіркіліссе. Цим містом-фортецею зі зруйнованими храмами й монастирями вона зацікавилася завдяки книзі Йозефа Стшиговськи Kleinasien («Мала Азія», 1907), в якій він зосередився на ранніх візантійських пам’ятках. Ґертруда везла цю книгу у своїй сідельній сумці аж із самого Бейрута. Вона могла вивчати руїни у Бінбіркіліссе щоденно, їздячи туди як на роботу з Конії. Одного вечора, повернувшись до готелю, Ґертруда зустрілася з археологом, що спеціалізувався на розкопках храмових будівель і святинь, сером Вільямом Ремзі. Його книги про Церкву й Римську імперію стояли на полиці в її кабінеті вдома. «Ми кинулись одне одному в обійми й одразу ж потоваришували», — писала вона батькам. У напівстертому написі в печері у Бінбіркіліссе Ґертруда помітила знаки, які вважала позначкою дати. Разом із сером Вільямом та його дружиною вони сіли в потяг і поїхали на місце. Ґертруда не помилилася. Скоро вони уклали угоду: за рік-два повернутись і ретельно дослідити руїни, щоб за допомогою знайдених Ґертрудою письмен спробувати визначити їхній вік.

Що глибше вона проникала на Схід, то глибшою ставала її повага до його народів:

«Раса, культура, мистецтво, релігія — виберіть будь-яке поняття, у будь-яку мить історії, і ви побачите, що його коріння — в Азії... Сподіваюся, настане день, коли Схід знову стане сильним і розвине власну цивілізацію замість імітування нашої, і тоді, можливо, він навчить нас речей, які ми колись узяли в нього, але тепер забули, що є величезною для нас утратою».

Повернувшись у червні в Раунтон, Ґертруда писала Валентину Чиролу: «Я казала тобі, що пишу книгу про подорожі?