Читати книгу - "Чотири після півночі"

в мене є ім’я — Алберт. Для близьких друзів — Козир. Мене сильно поранено? Я поки що нічого не відчуваю. Вам вдалося зупинити кровотечу?

Поруч з Бетані присів навпочіпки Нік Гопвел. На обличчі в нього була ошелешена, недовірлива усмішка.

— Думаю, ви будете жити, друже. Я ніколи в житті не бачив нічого подібного… а бачив я багато. Ви, американці, занадто шалапутні, щоби вас не любити. Давайте сюди руку, я вручу вам один сувенір.

Алберт простягнув руку, яка після пережитого ним мимовільно трусилася, і Нік опустив щось йому в долоню. Алберт підніс отриману річ собі до очей і побачив, що то куля.

— Я підібрав її з підлоги, — сказав Нік. — Навіть не деформована. Мабуть, вона поцілила вам просто в груди — на майці є невеличкий слід від пороху, — а потім зрикошетила. Сталася осічка. Бог, либонь, любить вас, друже.

— Я згадав про сірники, — слабенько промовив Алберт. — Я почасти вірив, що пострілу зовсім не вийде.

— Це було вельми сміливо і вельми нерозумно, хлопчику мій, — промовив Боб Дженкінс. Обличчя в нього було смертельно блідим, здавалося, ось-ось він теж зомліє. — Ніколи не вірте письменникам. Слухайте їх, це скільки завгодно, але ніколи їм не вірте. Боже мій, а якби я помилявся?

— Майже так, — сказав Браян. Він допоміг Алберту підвестись на рівні. — Тут сталося, як з тими сірниками, що ви їх підпалювали, — з тими, що з вази. Спалаху вистачило, тільки щоб виштовхнути кулю з дула. Якби порох спалахнув бодай трохи сильніше, Алберт отримав би кулю собі в легені.

Нова хвиля запаморочення промилася крізь Алберта. Він похитнувся, і Бетані вмент обвила рукою його талію.

— Я думаю, це було насправді сміливо, — сказала вона, дивлячись на нього такими очима, які могли натякати, ніби вона вірить, що Алберт Кавснер мусить хезати діамантами з платинового гузна. — Я хотіла сказати: це було неймовірно.

— Дякую, — промовив Алберт незворушно (хіба що на дрібку одуріло). — Невелике діло.

Найметкіший юдей на захід від Міссісіпі усвідомив, яке велике діло оця дівчина, що зараз міцно притискається до нього, і як майже нестерпно гарно вона пахне. Раптом він відчув себе чудово. Вирішив, що фактично ніколи в житті він не почувався краще. Потім Алберт згадав про свою скрипку, нахилився і підняв футляр. Там знайшлася вм’ятина на боці, й одна з застібок розчепилася. На ній залишилася кров і волосся, Алберт відчув у шлунку ліниву млосність. Він розчинив футляр і подивився всередину. Інструмент був на вигляд у повному порядку, і Алберт тихенько зітхнув. Потім він подумав про Креґа Тумі й полегшення заступила тривога.

— Скажіть, я ж не вбив цього дядька, ні? Я вдарив його доволі сильно.

Він дивився в бік Креґа, який лежав біля ресторанних дверей, а поряд з ним стояв на колінах Дон Ґефні. Алберт раптом відчув, що може знов знепритомніти. На обличчі й лобі у Креґа було дуже багато крові.

— Він живий, — сказав Дон. — Але вимкнувся, як те світло.

Алберт, який у своїх фантазіях завалив більше головорізів, ніж Чоловік Без Імені[141], відчував огидну нудоту.

— Господи, там так багато крові!

— Це нічого не означає, — мовив Нік. — Рани на голові завжди дуже кровоточать. — Приєднавшись до Дона, він взявся за Креґів зап’ясток і намацував пульс. — Вам варто пам’ятати, що він націлив револьвер у голову дівчині, друже. Якби він, тримаючи револьвер впритул, натиснув гачок, їй міг би настати кінець. Пам’ятаєте того актора, який кілька років тому застрелився холостим набоєм?[142] Містер Тумі сам собі таке накликав; уся вина на ньому. Не переймайтеся.

Покинувши Креґів зап’ясток, Нік підвівся.

— Крім того, — сказав він, витягаючи чималу пачку серветок з диспенсера на найближчому зі столів, — пульс у нього сильний і ритмічний. Я думаю, за кілька хвилин він прокинеться без жодних наслідків, окрім важкого головного болю. А ще я думаю, що перед цією радісною подією було б доцільно застосувати деякі запобіжні заходи. Містере Ґефні, схоже, що столи отам, у тій забігайлівці, дійсно накриті скатертинами — дивина, але правда. Ви не проти принести звідти парочку? З нашого боку було б мудро зв’язати руки за спиною достославному містеру «Я-мушу-потрапити-в-Бостон».

— Ви насправді мусите так зробити? — тихо спитала Лорел. — Чоловік цей, врешті-решт, непритомний і з нього ллється кров.

Нік приклав саморобний компрес із серветок до рани на голові Креґа Тумі і подивився на жінку.

— Ви Лорел, правильно?

— Правильно.

— Ну, Лорел, давайте без прикрас. Цей чоловік божевільний. Я не знаю, чи наша поточна пригода це з ним зробила, чи він виріс таким, як Топсі[143], але я знаю, що він небезпечний. Замість Бетані, він міг вхопити Дайну, якби вона стояла ближче. Якщо ми його не зв’яжемо, наступного разу він може саме це й зробити.

Креґ простогнав і кволо змахнув руками. Боб Дженкінс відступив подалі від нього в ту ж мить, як той почав рухатися, хоча револьвер тепер було благополучно заткнуто за пояс штанів Браяна Інґала; так само зробила й Лорел, потягнувши за собою Дайну.

— Хтось помер? — нервово запитала Дайна. — Ніхто ж не помер, правда?

— Ніхто, любонько.

— Я мусила б почути його раніше, але я заслухалася того чоловіка, який говорить, як учитель.

— Усе гаразд, — сказала Лорел. — Усе обійшлося добре, Дайно.

Потім Лорел подивилася на порожній термінал і відчула, ніби її власні слова знущаються з неї. Нічого тут не добре. Зовсім нічого.

Повернувся Дон з картатими, у чорні й білі клітинки, скатерками в кожній руці.

— Пречудесно, — кивнув Нік.

Він взяв скатерки і професійно швидко скрутив їх у мотузку. Прикусивши мотузку зубами посередині, щоб не розкручувалася, руками він перекинув Креґа, мов якийсь омлет у людській подобі. Креґ схлипнув, у нього стрепенулись повіки.

— Ви конче мусите бути таким брутальним? — різко спитала Лорел.

Нік втупив у неї погляд на мить, і вона відразу ж опустила очі. Їй несила було перестати порівнювати очі Ніка Гопвела з очима на тих фотографіях, які надсилав їй Даррен Кросбі. Широко посаджені, ясні очі на привабливому — хоча й досить непримітному — обличчі. Та й самі ці очі ніби якісь непримітні, хіба не так? А хіба не очі Даррена спричинилися певною мірою — а можливо, й сповна — до того, що вона взагалі вирушила в цю подорож. Хіба вона не вирішила — після цілковито уважного вивчення — що це очі чоловіка, який уміє поводитися. Чоловіка, який відступить, якщо попросиш його відступити.

Вона сідала на рейс № 29, переконуючи себе, що це її