Читати книгу - "Цензор снів"

дали вказівку розіграти звичайний грабіж. — І краля нехай поділиться брязкальцями.

— От підійди й візьми, — сказав я.

Той з ножем виставив руку вперед. Я рвучко вихопив штахетину і з усього маху лупанув його по руці, ніж відлетів набік, другий удар попав йому по голові, і він умить скрутився на землі. В цей час пролунав постріл. Стріляла Ріта. Другий нападник схопився за живіт і застогнав, лаючись. У Ріти в руці був маленький дамський пістолет.

— Гарна цяцька, — похвалив я, — ходімо.

Нападники залишилися на землі, але їхньому життю нічого не загрожувало. За хвилю ми опинилися на Личаківській і розбудили візника, що куняв на козлах.

— Куди їдемо? — запитав я Ріту.

— Туди, де ще наливають. Я мушу нарешті розслабитися.

Ми вирішили впасти в «Брістоль» на Легіонів, який манив перехожих неоновими вогнями з написом «Palais de Danse — Bristol». Удень та ввечері сюди приходять читати газети, грати в шахи чи тихо куняти з кавою, але коли вже добряче звечоріє, каварня перетворюється на дорогий заклад, бо починає працювати шатня, нікому не вільно заходити в плащах, на червоні мармурові бляти столів лягають білі обруси, світло пригасає, світить лише кілька кольорових жарівок, звідкілясь вигулькують фордансери і фордансерки та починають бавити публіку, викручуючись усіма частинами тіла, а найбільша атракція «Брістолю» — танцювальний майданчик, який обертається навколо своєї осі. Кельнер завів нас до вільного столика, ми замовили шампанське з льодом і збиті вершки для панни. Ріта хвильку спостерігала за танцюристами, врешті запитала:

— А ми з вами будемо танцювати?

— Боюся, що за час моєї вимушеної відпустки я дещо відстав від життя. Охоче з вами затанцюю щось спокійне і меланхолійне.

— Не прибіднюйтеся, Казьо дослідив вас ледь не до шкільного віку.

— Це ви натякаєте на той короткий період, коли і я був фордансером? Це було доволі давно. Боюся, що танґо і фокстрот я вже не здолаю.

Вона лукаво зиркнула на мене:

— А «Оранґутанґо»?

— Вперше чую. Що це таке?

Вона тихо заспівала:

До ранку танґо з орангутангом,

Удари джазу, мов бумерангом,

Таємна пісня лунає тонко

В незнанім краю, в далекім Конго.

Ніколи не думав, що три роки — це насправді відчутне часове провалля, перестрибнувши через яке, опиняєшся в іншому світі, малознайомому й імлистому. Я окинув оком залу. В обіймах пригашеного світла і притишеної музики плавно колисалися пари, фордансери мали чорні фраки й скидалися на круків, а фордансерки у своїх барвистих з позлітками сукнях змахували крильцями, немов райські птахи, а коли тіла їхні звабно вигиналися, вони нагадували екзотичних змійок. Танґо несе їх на своїх стрімких хвилях у незвідану країну мрій, пеленає і заворожує, а здається, що навіть закохує, та це все злуда, бо танцівники зазвичай починають кожен танець, аби приманити й осмілити відвідувачів, вони лише грають, ніби вкладають у танець усю душу, а насправді це для них уже рутина, звичайна робота.

— Так, — кивнув я, — колись і я цим бавився, витанцьовуючи до знемоги, але жодна з моїх партнерок не викликала в мене якихось глибших почуттів, бо я знав про них усе, і знав, що не від доброго життя вони вибрали цей скороминущий фах. І якщо фордансери ще тримаються після тридцятки, запустивши звабні тоненькі чорні вусики та з усіх сил зберігаючи фігуру, то жінки мусять звільняти місце молодшим.

Ріта поклала свою долоню на мою і хитнула головою в бік танцюристів. Я не опирався, і за хвилю нас теж заколихали на собі хвилі музики, мені здалося, що я став невагомим, і несе мене не тільки музика, а несуть ще й руки Ріти, а небавом я раптом усвідомив, що мої ноги самі пригадали всі рухи, які за весь той час не зникли з пам’яті, а просто не давали про себе знати, і я бачив, якими зачудованими очима дивиться на мене Ріта, підбадьорюючи і виповнюючи вірою в себе, що мене починала поймати вдячність до неї і бажання притискати її все міцніше. Від постійного кружляння майданчика голова йде обертом, усе пливе перед очима, але моє тіло перебрало на себе відповідальність за кожен рух, я можу ні про що не думати, я можу кружляти, викручувати Рітою, як мені заманеться, перехиляти її в пасі, притискати, відпускати, і все це в якомусь напівтумані. Але ось музика втихла, ми на мить завмерли, та перш, ніж зійти з майданчика, який спинився разом з музикою, ми почули оплески. Я роззирнувся і зрозумів, що плескають нам. За що? Ріта вся світилася від щастя, вона взяла мене під руку й повела, а я відчував невимовне сп’яніння.

— Я була певна, що ви все пригадаєте, — сказала вона. — Пам’ять живе не тільки в голові. — Потім глянула на мене допитливо і продовжила: — А я так і забула запитати, що ви помітили цікавого в казині? Є що сповістити Казьові?

Я насторожився, розповідати Ріті те, на що мене найняв Пріма, вочевидь, не варто, нехай він сам, якщо захоче, розповість. Хтозна, яку гру вона зі мною веде.

— Я б не хотів випереджати події, — усміхнувся я якомога приязніше. — Мене найняв Казьо, і я відзвітую йому, а ви у нього випитайте.

Ріта насупилася, але тільки на мить, потім вдала, що це її насправді нічим не зачепило і простягнула до мене порожній келих, я наповнив його, потім налив собі, і ми випили, а я відчув, як п’янію не так від вина, як від присутності Ріти. Глибоко за північ ми обоє почувалися втомленими, але розлучатися не хотілося. Врешті, коли зала почала вилюднювати, світла пригасли ще дужче, а кельнери заметушилися, стягуючи зі столів обруси та перекидаючи на них крісла, ми рушили до виходу. Ніч зустріла нас медовими запахами і неймовірно глибокою тишею, яку подекуди вирізьблював цокіт копит. І що далі? — майнуло в моїй розбуялій голові, але я не знав, що має бути далі, лише відчув знову руку Ріти у себе під ліктем. Вона мене вела кудись, а я слухняно йшов, не питаючи, і мені було неймовірно затишно, я б так ішов і йшов без кінця, аби лише вона була поруч, хоча це й неможливо. Та йшли ми не довго — всього лише кільканадцять кроків, які видалися мені вічністю, і зупинилися перед освітленими дверима «Ґранд-готелю».