Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

гублячи плаский шолом. Від входу набігали наступні.

— Так не годиться! — заревів Ейст Тірсех, хапаючи стільця. З розмаху зламав грубу меблину об підлогу і з тим, що лишилося в руці, рушив до стражі.

Єжак, зачеплений одночасно двома гаками гвізарм, зі дзвоном звалився, закричав і зафурчав, коли його потягли по підлозі. Третій стражник скочив, піднімаючи глевію, щоб ударити вістрям. Ґеральт тяв його у скроню самим кінчиком меча. Ті, що волокли Єжака, відсахнулися, кидаючи гвізарми. Ті, які набігали від входу, відступили перед уламками стільця, що стирчали з руки Ейста, наче чародійський меч Бальмур із правиці легендарного Затрета Ворути.

Вереск Паветти досяг піку й раптово наче зламався. Ґеральт, відчуваючи, що світить, долілиць упав на землю, впіймавши краєм ока зеленкуватий відблиск. Відчув жахливий біль у вухах, почув страшний гуркіт і страшний крик, що вирвався з численних горлянок. А потім рівний, монотонний, вібруючий крик принцеси. Стіл, сіючи навколо їдлом та столовими приборами, підіймався, крутячись, важкезні стільці літали по залу, розбиваючись об стіни, плескали, піднімаючи хмари куряви, гобелени й килими. Від входу чути було стук, вереск і сухий тріск держаків гвізарм, що ламалися, наче патики.

Трон, разом із Каланте, яка на ньому сиділа, підскочив і стрілою полетів через залу, з гуркотом гепнувся об стіну й розлетівся. Королева безпомічно зсунулася, наче ганчіркова лялечка. Ейст Турсех, ледь утримуючись на ногах, скочив до неї, вхопив у обійми й власним тілом заслонив від граду, що лупив у стіни і підлогу.

Ґеральт, стискаючи у долоні медальйон, наскільки міг швидко повз у бік, де Мишовур, невідомо яким дивом все ще навколішки, а не на череві, підіймав коротку паличку з гілки глоду. На кінчик палички було насаджено щурячий череп. На стіні за спиною друїда гобелен із зображенням облоги й пожежі фортеці Ортагор загорівся справжнісіньким полум’ям.

Паветта вила. Крутячись, шмагала криком, наче батогом: усе й усіх. Коли хтось із лежачих намагався підвестися, то падав і котився або розпластувався по стіні. На очах у Ґеральта велика срібна посудина для соусу, вирізьблена у формі багатовесельної галери із задертим дзьобом, просвистіла у повітрі й збила з ніг воєводу з ім’ям, що було важко запам’ятати, — той саме намагався втекти. Зі стелі потроху сипалася штукатурка. Під стелею кружляв стіл, а розпластаний на ньому Крах ан Крайт кидав донизу огидні прокльони.

Ґеральт доповз до Мишовура, удвох вони сховалися за гіркою, яку, рахуючи від низу, утворювали Деряба зі Стрепту, діжечка пива, Дрогодар, стілець і лютня Дрогодара.

— Це чиста первинна Сила! — крикнув друїд, пересилюючи гармидер і гул. — Вона над тим не владна!

— Знаю! — відгукнувся Ґеральт. Печений фазан, усе ще із кількома смугастими пір’їнами, що стирчали з гузки, упавши невідомо звідки, гепнув його по спині.

— Треба її зупинити! Стіни починають тріскатися!

— Бачу!

— Ти готовий?

— Так!

— Раз! Два! Давай!

Вони вдарили по ній одночасно: Ґеральт Знаком Аард, Мишовур моторошним трирівневим закляттям, від якого, здавалося, плавитиметься підлога. Стілець, на якому сиділа принцеса, розлетівся на друзки. Паветта цього ніби й не помітила — надалі висіла у повітрі, всередині прозорої зеленкуватої сфери. Не перестаючи кричати, повернула до них голову, а її маленьке обличчя скривилося раптом у лиховісній гримасі.

— На всіх демонів! — проревів Мишовур.

— Увага! — крикнув відьмак, пригинаючись. — Блокуй її, Мишовуре! Блокуй, бо нам гаплик!

Стіл важко гупнув об підлогу, розбиваючи поміст і все, що було знизу. Крах ан Крайт, який лежав на столі, підскочив — пласко, на три лікті вгору. Довкола падав важкий дощ із тарілок і решток їдла, вибухали, б’ючись об підлогу, кришталеві карафи. Відірваний від стіни карниз загуркотів, наче грім, труснувши замкову підлогу.

— Вона вивільнює все! — закричав Мишовур, націлившись паличкою у принцесу. — Вивільнює все! Тепер уся Сила вдарить по нас!

Ґеральт ударом меча відбив велику двозубу виделку, що летіла у друїда.

— Блокуй, Мишовуре!

Смарагдові очі метнули в них дві зелені блискавки. Блискавки скрутилися у сліпучі труби, вири, зсередини яких на них рвонула Сила, тараном розсаджуючи черепи, гасячи очі, забиваючи подих. Разом із Силою сипнули скло, фаянс, миски, свічники, кістки, надкушені окрайці хліба, дошки, планки та тліючі поліна з вогнища. Дико кричучи, наче величезний глухар, пролетів над ними каштелян Гаксо. Величезна голова вареного коропа розбилася об груди Ґеральта, на золотому полі, ведмедеві та панні з Чотирирога.

Крізь закляття Мишовура, від яких стрясалися стіни зали, крізь власний крик і стогони поранених, гук, брязкіт і гуркотіння, крізь виття Паветти відьмак раптом почув найстрашніший звук, який йому коли-небудь доводилося чути.

Кудкудак, присівши, здушував руками й колінами волинку Драйга Бон-Ду. А сам, перекрикуючи потворні звуки, що вилітали з міху, задерши голову, вив і ревів, вищав і скреготів, бекав і пищав у мішанині голосів усіх знаних, незнаних, домашніх, диких і міфічних звірів.

Паветта замовкла, перелякана, витріщившись на барона й широко відкривши рота. Сила різко ослабла.

— Зараз! — гарикнув Мишовур, вимахуючи паличкою. — Зараз, відьмаче!

Вони вдарили. Зеленкувата сфера, що оточувала принцесу, лопнула, наче мильна бульбашка, порожнеча миттю всмоктала Силу, що безумствувала у залі. Паветта важко гепнулася на підлогу й розплакалася.

По хвильці тиші, що дзвонила у вухах після недавнього пандемоніуму, через розгардіяш та руйнування, через поламані меблі та непорушні тіла важко, із зусиллями, почали пробиватися голоси.

— Cuach op arse, ghoul y badraigh mal an cuach, — повторював Крах ан Крайт, спльовуючи кров із прокушеної губи.

— Візьми себе в руки, Краху, — із зусиллям промовив Мишовур, обтрушуючи одяг від гречаної каші. — Тут жінки.

— Каланте. Люба. Моя. Каланте! — повторював Ейст Турсех у перервах між поцілунками.

Королева розплющила очі, але не намагалася вивільнитися з його обіймів.

— Ейсте, люди дивляться, — сказала вона.

— А нехай дивляться.

— Чи хтось хоче пояснити мені, що воно було? — запитав сенешаль Віссегерд, виповзаючи з-під зірваного гобелену.

— Ні, — сказав відьмак.

— Медика! — крикнув тоненько Віндгальм із Аттре, схилившись над Райнфарном.

— Води! — волав один із братів зі Стрепту, Деригірка, гасячи власним каптаном тліючий гобелен. — Води, скоріше!

— І пива! — прохрипів Кудкудак.

Кілька рицарів, які ще трималися на ногах, намагалися підняти Паветту, але та відштовхнула від себе їхні руки, встала сама й непевним кроком пішла в бік каміну, біля якого сидів, спершись спиною об стінку, Єжак, незгарбно намагаючись позбутися перемазаних у кров блях панцира.

— Теперішня молодь! — пхикнув Мишовур, дивлячись у їхній бік. — Рано починають! Лише одне в них у голові.

— Ти про що?

— А що, відьмаче, не відаєш, що дівиця, себто незаймана, не могла б застосувати Силу?

— Диявол узяв би її дівоцтво, — буркнув Ґеральт. — Звідки в неї взагалі