Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

такі здібності? З того, що я знаю, ані Каланте, ані Ройґнер…

— Успадкувала через покоління, точно кажу, — промовив друїд. — Її бабця, Адалія, порухом брови піднімала розвідний міст. Гей, Ґеральте, тільки-но поглянь! Їй усе ще не досить!

Каланте, звисаючи з плеча Ейста Турсеха, вказувала на пораненого Єжака стражникам. Ґеральт і Мишовур швидко наблизилися, але дарма. Стражники відсахнулися від постаті, яка напівлежала під комином, відступили, буркочучи та бурмочучи.

Потворний писок Єжака розмазався, розмився, втрачаючи контури. Шипи і щетина пішли хвилями, перетворившись на чорне, блискуче, кучеряве волосся і бороду, що обрамлювали бліде вугласте чоловіче обличчя, прикрашене великим носом.

— Що… — заїкнувся Ейст Турсех. — Хто то? Єжак?

— Дані, — м’яко сказала Паветта.

Каланте, стиснувши вуста, відвернулася.

— Заклятий? — пробурмотів Ейст. — Але як…

— Пробило північ, — сказав відьмак. — Саме цієї хвилини. Дзвін, який ми чули раніше, був непорозумінням і помилкою дзвонаря. Вірно, Каланте?

— Вірно, вірно, — простогнав чоловік на ім’я Дані, відповідаючи замість королеви, яка, зрештою, відповідати наміру не мала. — Однак, може, замість того щоб просторікувати, хтось допоможе мені стягнути ці бляхи й викличе медика? Той божевільний Райнфарн дзьобнув мене під ребро.

— Навіщо нам медик? — спитав Мишовур, піднімаючи паличку.

— Досить. — Каланте випросталася, гордовито звівши голову. — Досить цього. Коли все закінчиться, хочу вас бачити у моїй кімнаті. Усіх, хто тут стоїть. Ейста, Паветту, Мишовура, Ґеральта і тебе… Дані. Мишовуре?

— Так, королево.

— Чи та твоя паличка… Я забила собі хребта. І те, що поряд.

— Як накажете, королево.

ІІІ

— …прокляття, — продовжував Дані, потираючи скроню. — Від народження. Я так і не дізнався, у чому була причина і хто мені це зробив. З півночі до світанку — нормальна людина, від світанку… бачили що. Акерспаарк, мій батько, хотів це приховати. У Маехті люди забобонні, чари й прокляття у королівській родині могли б виявитися фатальними для династії. Від двору мене забрав один із батькових рицарів, виховав, удвох ми блукали по світі, мандрівний рицар і його зброєносець, потім, коли він загинув, я подорожував сам. Уже не пам’ятаю, від кого я почув, що від прокляття може звільнити дитина-несподіванка. Незабаром я зустрів Ройґнера. Далі ви знаєте.

— Далі ми знаємо, чи то — здогадуємося, — кивнула Каланте. — Особливо про те, що ти не чекав узгоджені з Ройґнером п’ятнадцять років, а раніше закрутив голову моїй дочці. Паветто! Як давно?

Принцеса опустила голову й підняла один палець.

— Отакої. Ти, мала відьмо! Під самим моїм носом! Нехай я тільки довідаюся, хто його впускав уночі в замок! Нехай я тільки доберуся до фрейлін, із якими ти ходила збирати первоцвіти. Первоцвіти, холера! Ну і що я з вами маю робити?

— Каланте… — почав Ейст.

— Тихо, Турсеху. Я ще не закінчила. Дані, справа дуже складна. Ти з Паветтою вже рік, і що? І нічого. Це значить, що не від того батька ти виторгував клятву. Призначення з тебе посміялося. Що ж за іронія, як говорить присутній тут Ґеральт із Рівії.

— Та хай їм грець, тим призначенням, клятвам і іронії, — скривився Дані. — Я кохаю Паветту, а вона кохає мене, тільки це й важливо. Ти не можеш, королево, ставати на заваді нашому щастю.

— Можу, Дані, можу, та ще і як, — посміхнулася Каланте однією зі своїх жорстких посмішок. — На твоє щастя — не хочу. Маю певний борг перед тобою, Дані. За те, знаєш. Я намірювалася… Маю просити у тебе вибачення, але я цього дуже не люблю. Тож віддаю тобі Паветту — і ми квити. Паветто? Ти не передумала, га?

Принцеса заперечила, запально помотавши головою.

— Дякую, пані. Дякую, — посміхнувся Дані. — Ти мудра й великодушна королева.

— Певно, що так. І чарівна.

— І чарівна.

— Можете удвох лишитися у Цінтрі, якщо забажаєте. Тутешні люди менш забобонні, ніж мешканці Маехту, і швидко звикнуть. Зрештою, і Єжаком ти був досить симпатичним. Тільки-от на трон поки що не розраховуй. Я маю намір трохи поправити поряд із новим королем Цінтри. Шляхетний Ейст Турсех зі Скелліге зробив мені пропозицію.

— Каланте…

— Так, Ейсте, я погоджуюся. Ще ніколи я не вислухувала зізнання у коханні, лежачи на підлозі серед уламків власного трону, але… Як ти там сказав, Дані? Тільки це важливо, і нехай краще ніхто не стає на заваді моєму щастю, щиро вам раджу. А ви чого так витріщаєтесь? Я ще не така стара, як думаєте, дивлячись на мою майже заміжню дочку.

— Теперішня молодь, — забурмотів Мишовур. — Яблучко від яблуньки…

— Що ти там бурмочеш, чаклуне?

— Нічого, пані.

— От і добре. До речі, Мишовуре, маю для тебе пропозицію. Паветті буде потрібен учитель. Має навчитися, як поводитися зі своїм особливим даром. Я люблю цей замок і хотіла б, щоб він стояв, як стоїть. А при наступному нападі істерії моєї здібної доньки він може розлетітися. Що ти на це, друїде?

— Це честь для мене.

— Отож-бо. — Королева відвернула голову в бік вікна. — Уже світає. Час…

Вона різко повернулася туди, де Паветта й Дані шепотілися, тримаючись за руки й ледь не стикаючись лобами.

— Дані!

— Так, королево?

— Чуєш? Світає! Уже зовсім світло! А ти…

Ґеральт глянув на Мишовура, Мишовур на Ґеральта, й обидва засміялися.

— А вам чого так весело, чаклуни? Чи не бачите…

— Бачимо, бачимо, — запевнив Ґеральт.

— Чекали ми, щоб ти сама помітила, — гмикнув Мишовур. — Цікавило мене, коли зрозумієш.

— Що саме?

— Ти зняла клятву. Ти її зняла, — сказав відьмак. — Тієї миті, коли сказала: «Даю тобі Паветту», — призначення здійснилося.

— Саме так, — підтвердив друїд.

— Боги, — повільно сказав Дані. — Тож — нарешті. Дідько, я думав, що більше втішатимуся, що заграють якісь сурми чи що… Призначення. Королево! Дякую. Паветто, чуєш?

— Гм, — сказала принцеса, не підводячи очей.

— Таким чином, — зітхнула Каланте, втомлено дивлячись на Ґеральта, — усе закінчується добре. Вірно, відьмаче? Прокляття знято, готуються два весілля, ремонт тронної зали триватиме десь із місяць, четверо вбитих, безліч поранених, Райнфарн із Аттре ледь дихає. Радіймо. Чи ти знаєш, відьмаче, що була мить, коли я хотіла наказати, щоб тебе…

— Знаю.

— Але тепер я мушу віддати тобі належне. Я жадала результату — й маю результат. Цінтра у союзі зі Скелліге. Моя донька не найгірше виходить заміж. На мить я подумала, що все й так би відбулося відповідно до призначення, навіть якби я не затягнула тебе на учту й не посадовила поряд із собою. Але я помилялася. Призначення міг змінити кинджал Райнфарна. А Райнфарна стримав меч у руці відьмака. Ти