Читати книгу - "Бляшаний барабан"

була б аж ніяк не проти, щоб він вимісив її, розкачав, змастив і випік. Хтозна, що б тоді вийшло з їхньої печі! Та зрештою, мабуть, усе ж таки дитинка. Ото Ґретхен мала б утіху від такої випічки!

А так вона, начитавшись Распутіна, сиділа вкрай збуджена, з палаючими очима й трохи скуйовдженими косами, роззявляла й стуляла рота, виставляючи свої золоті й конячі зуби, але кусати не мала чого, отож тільки зітхала: «О Господи! О Господи!» — та думала про перестояну запарку. Матуся, в якої все ж таки був її Ян, зарадити Гретхен не могла, тому хвилини після цієї частини мого уроку могли б завершатися досить нещасливо, якби вдача у Гретхен не була така весела.

Отож вона хутенько вискакувала на кухню, приносила млинка для кави, бралася за нього, мов за коханця, і, мелючи зерна, журливо й пристрасно заводила — матуся їй підспівувала — «Чорні очі» або «Червоний сарафан», а тоді йшла з тими «Чорними очима» на кухню, ставила на газову плиту воду, бігла, поки закипала вода, вниз у пекарню, брала там, нерідко всупереч протестам Шефлєра, свіжу й учорашню випічку, ставила на столик розпаровані філіжанки з блюдцями в квіточках, сметанничок з вершками, цукорничку, виделки для тістечок, між усім цим розсипала на скатертині братки, потім наливала каву, переходила до мелодій із «Царевича», подавала еклери, пирога, политого медом із тертим мигдалем («Стоїть вояк на волзькім бережку») та франкфуртського кренделика з кришеним мигдалем («Там угорі — чи ж багато у тебе там янгеляток?»), а також безе зі збитими вершками («Так солодко, так солодко»); жуючи, вони знов заводили розмову про Распутіна, тільки тепер уже, як і годиться, досить стримано, і вже за кілька хвилин, насичених тістечками, можна було щиро пообурюватися з приводу отих жахливих, отих сповнених розпусти царських часів.

У ті роки я поїдав таки забагато тістечок. Як видно з фотокарточок, на тістечках Оскар не підростав, а тільки ставав ще опецькуватішим і ще незграбнішим. Нерідко після таких аж надто солодких уроків на Кляйнгамервеґ я не знаходив кращої ради, як схопити за прилавком на Лабесвеґ, щойно Мацерат десь відвертався, окраєць сухого хліба, прив'язати до нього шматок шпагату, опустити той хліб у діжечку з норвезькими маринованими оселедцями й витягти аж тоді, коли він просякне ропою. Ви собі не уявляєте, яким чудесним блювотним засобом виявлялася така закуска після отого об’їдання тістечками. Частенько Оскар, щоб не гладшати, видавав удома в клозеті тістечок із Шефлєрової пекарні більше, ніж на данцизький Гульден, а тоді це були великі гроші.

І ще чимось я мусив платити Ґретхен за свою науку. Позаяк вона дуже любила шити й плести дитячі речі, то зробила з мене манекена. Я мав приміряти й терпіти на собі всілякі блузочки, чепчики, штанці, пальтечка з каптуриками й без них — будь-яких фасонів, усіх кольорів і з найрізноманітніших тканин.

Вже й не знаю, кому саме, матусі чи Ґретхен, спало на думку вбрати мене на мій день народження, коли мені сповнилося вісім років, таким собі невеличким царевичем — хоч бери та розстрілюй. На той час культ Распутіна в обох жінок досяг апогею. На одному зі знімків тих днів видно, як я стою біля святкового пирога з вісьмома свічками, які не скапують, стою в широченному білому ґаліфе й коротких чобітках, у вишитому російському каптані, на голові — збита набакир кубанка, а на грудях — патронташі навхрест.

Мені пощастило: ніхто не заперечував, щоб я сфотографувався з барабаном. Ба більше, мені пощастило ще раз: Ґретхен Шефлєр — очевидно, на мою настійну вимогу — скроїла, пошила й нарешті пригнала на мене костюмчика, що, нагадуючи й про досить міщанські смаки, й про досить вибіркову спорідненість, і понині воскрешає в моєму фотоальбомі дух Ґьоте, свідчить про те, що в мені живуть дві душі, й це дає мені змогу завдяки одному-однісінькому барабану в Петербурзі й Ваймарі спускатися до матерів і водночас улаштовувати оргії з жінками.

Далекосяглий спів із Ярусної вежі

Фройляйн доктор Горнштетер, що майже щодня заходить до мене викурити сигаретку, як лікарка має, здавалося б, лікувати мене, однак натомість я сам лікую її, і вона щоразу йде з палати вже не така знервована; так ось, ця несмілива жінка, яка підтримує більш-менш тісні контакти, власне, лише зі своїми сигаретами, знов і знов стверджує: в дитинстві мені бракувало контактів, надто мало я бавився з дітьми.

Ну, щодо дітей, то тут вона, либонь, таки має рацію. Адже я був такий перевантажений навчальним процесом у Ґретхен Шефлєр, мене так кидало від Ґьоте до Распутіна й навпаки, що я й сам, хоч би як хотів, не знаходив часу для всіляких там хороводів та лічилочок. А коли я, як ото справдешній учений, намагався уникнути книжок, навіть проклинав їх, цей могильник літер, і пробував шукати контактів із простолюдом, то щоразу наштовхувався на малишню з нашого будинку й після короткого спілкування з тими канібалами був радий-радісінький повернутися живим-здоровим до свого чтива.

З батьківського помешкання Оскар міг вийти або через крамницю — тоді він опинявся на Лабесвеґ, — або він причиняв за собою двері помешкання, а вже звідти, зі сходів, мав змогу вислизнути ліворуч просто на вулицю чи піднятися на чотири поверхи й дістатися горища, де музикант Майн дуднів на своїй трубі. І нарешті останню можливість надавав двір нашого будинку з помешканнями на винайм. Вулиця — то була просто бруківка. А на втоптаному піску у дворі розплоджувалися кролики й люди вибивали килими. З горища, де часом траплялася нагода пограти дуетом із п'яним паном Майном, було ще й дещо видно, звідти відкривалася далека перспектива, тут зринало те щемке, однак оманливе відчуття свободи, якого шукають усі, хто сходить на вежі, і яке робить мрійниками тих, хто мешкає в мансардах.

Коли у дворі на Оскара щокрок чигала небезпека, то горище було в нього безпечним куточком — щоправда, доти, доки Аксель Мішке зі своєю ватагою вижив його й звідти. Двір був такий самий завширшки, як і наш будинок, але завглибшки — лише сім кроків, і просмолений дерев'яний паркан з колючим дротом угорі відгороджував його від трьох інших дворів. Із горища цей лабіринт було видно, мов на долоні: будинки на Лабесвеґ, на обох поперечних вулицях — Герташтрасе й Луїзенштрасе — і далі навпроти на Марієнштрасе замикали собою чималий чотирикутник, у якому й лежали двори, і в цьому чотирикутнику стояла ще й фабрика, що