Читати книгу - "Я вмію стрибати через калюжі"

розрахованою на велику вагу.

Невеличкий вугор разом з «низкою» майнув високо в повітрі над моєю головою і, описавши дугу, брязнув об гілку зі штаньми Джо.

Штани полетіли у вогонь.

Джо метнувся був до багаття, але відсахнувся, коли полум’я дихнуло йому в обличчя. Затуливши обличчя рукою, він спробував другою дотягтися до штанів. Та де там! Несамовито лаючись, він кілька разів оббіг круг багаття, а тоді вихопив у мене з рук вудку й почав тицяти нею в охоплені полум’ям штани, намагаючись підчепити їх і викинути з вогню. Коли йому вдалося нарешті підсунути під них вудку, він зопалу шарпнув нею так, що штани злетіли вгору, прокреслили в темному небі вогняну райдугу, а тоді відірвалися від вудки і з шипінням упали у воду, знявши стовп пари.

Коли полум’я згасло, розпач охопив Джо. Штани ще хвильку темніли на блискучій поверхні води, а тоді зникли назавжди; Джо невідривно стежив за цією плямою, нахилившись над водою, спершись руками на коліна, й вогонь фарбував у ніжно-рожевий колір його голі сідниці.

— Господи! — вихопилося в нього.

Трохи отямившись, Джо заявив, що треба якнайшвидше вертатися додому. Забувши про своє бажання впіймати десяток вугрів, він думав тепер тільки про те, що його можуть побачити без штанів.

— Ходити без штанів заборонено законом, — серйозно пояснив він мені. — Якщо мене побачать у такому вигляді, я пропав. Запроторять у буцегарню — і бувай здоров. Он старий Добсон, — Джо мав на увазі місцевого спортсмена-велосипедиста, який нещодавно з’їхав з глузду, — подався до Мельбурна і пробіг через усе місто без штанів. А тепер він за гратами, і припаяли йому хтозна-скільки років. Ну, гайда додому. Якби ж іще місяць не так світив!

Ми похапцем прив’язали вудки до коляски, кинули мішок з вуграми на підніжок і рушили в дорогу. Джо сидів у мене на коліні, понурий і мовчазний.

Вантаж був чималий, тож коли дорога вела вгору, Джо злазив і підштовхував коляску ззаду. Але горбів траплялося небагато, і я їхав дедалі повільніше.

Джо скаржився, що зовсім замерз. Мені ж було тепло, бо я щосили працював руками, а од вітру мене захищав Джо, який весь час ляскав себе по голих ногах, щоб хоч якось зігрітися.

Далеко попереду замигтіли ліхтарі бідки, що їхала нам назустріч.

Потім ми почули цокання підків — кінь біг клусом, — і я сказав:

— Схоже на те, що це Сірий старого О’Коннора.

— Так, це він! — захвилювався Джо. — Зупинися! Хтозна, кого він везе. Я зіскочу і сховаюсь отам, за деревами. Він подумає, що ти їдеш сам.

Я зупинив коляску край дороги, Джо перебіг лужок і зник за темними деревами.

Я сидів, радіючи перепочинкові, дивився на бідку, що наближалась, і думав про те, що мені ще залишилося подолати рівну ділянку дороги, потім горб і ще один горб, а вже тоді путівець до наших воріт і — подвір’я.

Коли вже було добре видно свічки в ліхтарях бідки, її власник напнув віжки, і кінь пішов ступою. Біля моєї коляски їздець тпрукнув, зупинив коня і, перехилившись з сидіння, зазирнув мені в обличчя.

— Здоров, Алане!

— Добривечір, містере О’Коннор!

О’Коннор перекинув віжки через руку й сягнув у кишеню по люльку.

— Куди це ти зібрався?

— Їздив рибалити.

— Отакої! — вигукнув він. — Рибалити! — І, розтираючи в долонях тютюн, пробурчав: — Не втямлю, якого дідька така дитина, як ти, роз’їжджає по дорогах глупої ночі в тій бісовій колимазі. Ти ж уб’єшся! От побачиш! Згадаєш мої слова. — Він заговорив голосніше. — Тебе хто-небудь переїде сп’яну, тоді знатимеш.

Він знову перехилився через крило і плюнув на землю.

— Щоб я пропав, якщо я розумію твого батька. Та й не тільки я — спитай в кого хоч. Така дитина, як ти, каліка, мусить лежати вдома, у ліжку. — Він розгублено знизав плечима. — А втім, це не моя справа! Хвалити бога, не моя. В тебе не знайдеться сірника?

Я виліз із коляски, відв’язав милиці й подав йому коробку. Він запалив сірника, підніс до люльки й заходився розкурювати її. В люльці забулькотіло, вогник то здіймався над чубуком, то згасав.

Потім він віддав мені сірники, відкинув голову так, що люлька стала сторч, запахкав ще енергійніше, аж доки зажеврів весь тютюн.

— Так, — мовив він, — у кожного свій клопіт. От у мене, приміром, ревматизм — так крутить у плечі, аж за серце бере. Я знаю, що це — коли болить… — Він узяв був віжки в руки, а тоді спитав: — Як твій батько поживає?

— Та непогано, — відповів я. — Об’їжджає п’ять коней місіс Каррудерс.

— Місіс Каррудерс! — зневажливо пирхнув О’Коннор. — Теж мені… — І додав: — Поспитай-но в батька, чи не взявся б він за мою кобилу-трилітку. Вона ще не ходила під сідлом. Спокійна, мов ягнятко. Скільки батько бере?

— Тридцять шилінгів.

— Це забагато, — твердо промовив містер О’Коннор. — Я дам йому фунт — це красна ціна. Кобилка ж слухняна, мов дитина. То поспитай у батька.

— Гаразд, — пообіцяв я.

Він смикнув за віжки й пробурмотів:

— Щоб я пропав, коли тямлю, чого отаке, як ти, вештається поночі дорогами. Н-но, годі спати!

Кінь мотнув головою і рушив.

— Бувай.

— До побачення, містере О’Коннор.

Коли він від’їхав, Джо вигулькнув з-поміж дерев і прожогом кинувся до коляски.

— Я зовсім закляк, — сердито буркнув він. — Ноги не згинаються. Про що це він так довго розводився? Гайда, поїхали.

Він умостився в мене на коліні, й ми рушили далі. Джо тремтів усім тілом і раз у раз вибухав лайкою, згадуючи про сумну долю своїх штанів.

— Дасть мені мати перцю. В мене лишилася тільки одна пара, і та з діркою ззаду.

Я чимдуж працював руками, впершись лобом у спину Джо. Коляска підстрибувала на вибоїстій дорозі, довгі вудки клацали одна об одну, а вугрі перекочувалися з боку на бік у мішку в нас під ногами.

— Добре хоч, — проказав Джо, шукаючи бодай якоїсь розради, — що я повиймав усе з кишень, перше ніж штани згоріли.

21

Одного разу бродяга, що присів перепочити біля наших воріт, розповів мені, що знав одного чоловіка, який, не мавши обох ніг, плавав, мов риба.

Я часто думав про цього чоловіка, що плавав, мов риба. Але я ніколи не бачив, як люди плавають, і не мав ніякого уявлення про те, як треба рухати руками, щоб триматися на поверхні.

В мене була грубезна, в оправі, підшивка дитячої газети «Чамс»,[3] у якій я знайшов статтю про плавання. Вона була ілюстрована трьома малюнками,