Читати книгу - "Крила кольору хмар"

та непогану логіку. Принаймні скласти докупи два і два йому під силу.

— Гарно ти їх усіх називаєш — кольоровими. Ех! До чого тут віра, Адочко? — сумно відповідає. — Вони просто існують незалежно від того, віримо ми в них чи ні. Хочеш притчу? Вона про те, як і в що ми віримо.

Я киваю. І він це скоріше відчуває, аніж бачить.

***

— Якось посперечався студент із професором. Професор був переконаним атеїстом і демонстрував це на кожному кроці. Студент навпаки — ріс віруючим чоловіком.

Студент упевнено казав: «Усе, що є довкола нас, створене Богом. І навіть те, чого ми бачити не можемо, також існує з Його волі та з Його умислу».

«Усе-усе, молодий чоловіче, ви впевнені?» — саркастично перепитував професор.

Студент був упевнений.

«Що ж, юначе, за вашою версією, якщо Бог створив все, то він створив та впустив зло у наш світ. І, згідно з принципом, що наші вчинки визначають нас самих, Бог є добром, але він є й злом».

Професор був задоволений собою, вважаючи, що переміг у суперечці ще одного боголюба. Дуже просто довівши, що Бога не існує, бо ж усі на світі релігії стверджують, що Бог — це любов, Бог — це добро. Але як же бути зі злом, яке він створив?

«Пане професоре, — озвався студент, — а холод існує, як ви гадаєте?»

«Звичайно, — професор здивовано розвів руками. — Невже ви ніколи взимку не замерзали, мій юний друже?»

«Насправді, пане професоре, холоду не існує. Відповідно до законів фізики, те, що ми вважаємо холодом, є відсутністю тепла. Будь-яку річ, та й людину, можна дослідити на предмет того, чи виділяє вона енергію та чи передає її. За низьких температур уся матерія стає інертною і не здатною реагувати на будь-що. Ми, люди, придумали слово „холод“, щоб описати фізичне явище відсутності тепла».

Професор погодився з студентом. Той продовжував мудрувати:

«Пане професоре, як ви гадаєте, а темрява існує?»

«Що за дурниці ви запитуєте? — ображено вигукнув професор. — Звичайно! Є ніч, і тому є темрява».

«Знову помиляєтеся, пане професоре! Темряви також не існує. Ми можемо дослідити світло, використовуючи призму Ньютона, тобто розкласти світло на кольори і навіть вивчити довжини хвиль кожного кольору. Але ми не можемо виміряти темряву. Темрява — це поняття, яким людина називає відсутність світла».

Професор мовчки слухав студента далі.

«Професоре, і останнє запитання. Чи існує зло, як ви гадаєте?»

«Я з цього починав нашу розмову, — озвався професор. — Ми бачимо його щодня, молодий чоловіче! Війни, вбивства, ґвалтування, насилля, грабежі. І ви мене не переконаєте в протилежному!»

Студент сумно посміхнувся і заговорив:

«Я спробую, пане професоре, бо зла не існує! Зло — це відсутність Бога. Воно схоже на темряву і холод. Нема тепла та світла — і ми кажемо „холодно“ та „темно“. Відсутність Бога та божественної любові всередині людини — це і є зло. Бог не породжує зла. Він є любов. Зло живе там, де немає Бога».

***

Ми їдемо мовчки якихось кілька хвилин. Віктор і далі дивує, і не я втримуюся від запитання:

— І де, скажи мені на милість, такі притчі розповідають? У школі охоронців, так?

Віктор усміхається. Поглядаю на нього. Чому я раніше його не зауважувала і вважала буденним та одноманітним?

— Я не знаю, Адо, чи є така школа. Напевно, є. Я її не закінчував. У мене були інші учителі, а цю притчу колись від свого викладача почув. Та то давно було. Ще в студентські роки.

— Що? Тобто як — у студентські роки? — Я витріщаюся на Віктора. І не стримуюся, з мене вилітають слова. — Ти маєш вищу освіту? Але чому працюєш лишень охоронцем? Ти ж не тупак…

Віктор доволі спокійно реагує на мої слова, хоча міг образитися. Бо, за моєю логікою, він доволі недалекий, придуркуватий солдат, який тільки те і вміє, що битися, захищати, але не думати. Спохоплююся, але, певно, вже пізно:

— Тобто, той, вибач, я не те щоб сумнівалася в тому, що ти цейво… Е-е-е-е-е-е, але…

— Та не парся, Адо. — Моя розгубленість смішить Віктора. — Виходить, якби я носив на лобі приклеєний диплом про виш, ти б до мене ліпше ставилася?

— Та ні… — Розумію, що по-дурному все вийшло. Зрештою, то його справа, ким і де працювати. Переводжу розмову трохи в інше русло. — А який у тебе фах?

— Фізика, — весело відповідає Віктор. Повертає на мить голову, коли зупиняємося на світлофорі, та вивчає реакцію.

На моїй мармизі щире здивування:

— Ого! Фізика? Супер! У мене з фізики завжди була трійка. Я недотепа.

— Не кокетуй, Адо! Ти розумниця! А взагалі, ця притча з хвостом. І знаєш, із яким? Кажуть, що то насправді й не зовсім притча, а бувальщина. А тим розумним студентом був Альберт Ейнштейн.

— Хм. Цікаво. А я знаю ще один його вислів, і ти, мабуть, теж його чув: «Випадковостей насправді не буває. Бо випадковість — то невидима присутність Бога».

Віктор усміхається:

— Я не певен, що це сказав Ейнштейн, але сказано добре.

— Вікторе, а чому, скажи, ти так різко змінив фах? Розчарувався у фізиці, так? — Цікавість не тільки Варварин ніс загубила, але не можу втриматися.

— Ні. Розчарування тут ні до чого. Жодна наука так чітко та лаконічно не пояснює уклад Всесвіту, як фізика. І при цьому не заперечує присутність Бога в усьому, навіть у людині. Просто, знаєш, я дуже люблю пригоди, Адо. — Безтурботно відповідає. — А в дев’яності було навіть романтично записатися добровольцем у ряди найманців. Узяв на рік академку, хоч щойно після армії. Тільки-но встиг до вишу вступити. Нагірний Карабах, чула, мабуть? Так от, туди мене доля закинула. Тільки не питай, як воно там, убивати чи помирати. На війні, як на війні. Крапка. А коли повернувся, то все змінилося довкола. Усе, що вчора було важливим, тепер здавалося дріб’язковим. А ще на додачу — криза в державі. Я ж сирота, Адо. У мене тил не дуже сильний. І зовсім не хотілося вішати свої проблеми на плечі родичів, які й так мені багато чого дали, коли всиновили мене. А мене з моїм послужним списком із руками й ногами в охоронці будь-куди брали. Перевівся на заочний, думав, що от-от криза мине, все налагодиться і я ще встигну побути стаціонарним студентом. Та не склалося. Утягнувся. І знаєш, не жалкую. Якби не моя теперішня робота, то от і тебе б не зустрів.

Я не встигаю більше ані