Читати книгу - "Крила кольору хмар"

запитати, чи це правда, що всі фізики насправді в душі відверті лірики, ані вибачитися за надмірну цікавість, бо лунає фраза, яка повертає до реальності:

— Ну от, Адо, приїхали. Я чекатиму в машині. І не сперечайся. Якщо буде потреба чи ще якісь там указівки — телефонуй. І дружня порада: ондечки, бачиш, супермаркет. Сходи, купи сестричці якогось гостинця. Бо вперше йти в гості до родички з порожніми руками не годиться. Тим паче до дитини. Гроші маєш?

***

Надійність чимало важить у цьому перепадистому світі. От, скажімо, широкий поріг, чи то призьба, як говорила моя бабуся. Він надійний чи…Трохи розсохлий, тому й скрипучий. І, може, виглядає не надто святково, он фарба де-не-де облупилася, дерево шашіль почав точити. Але він продовжує чесно виконувати своє призначення, і якщо йому не заважати, то служитиме довго та надійно. Бо так приємно, вирушаючи до невідомих країв, де й вулиці вимощені золотом, присісти на нього, підзарядитися. Може, й помріяти вголос, услухаючись у нібито аж співчутливе порипування…А потім? Потім більшість із нас іде собі, навіть не подякувавши. А він і не образиться. Просто терпляче чекатиме чергового мандрівника чи господаря, який нарешті після довгої розлуки повернеться додому…

От саме на такий поріг дуже схожий Віктор. Звісно, подібний комплімент може й образити, та я зовсім не збираюся ділитися своїми розмислами. Зрештою, такий друг аж ніяк мені не нашкодить.

***

Софія відчиняє вхідні двері. У жінки втомлені та припухлі очі — може, від недосипання, а може, від сліз. Здається, вона на мене чекала. Бо не дивується моїй несподіваній з’яві й зовсім не церемониться.

— Ну, привіт! Давно знаєш?

Криво посміхаюся. Простягаю Софії купленого в супермаркеті тортика. Зараз не та ситуація, щоб обманювати чи ховати тузи в рукаві:

— Від учора.

На голоси вибігає з кухні мале біляве пухнасте диво з зеленими стрічками у кісках. Мала запитально і трохи насторожено вивчає мене. Але, напевне, я їй подобаюся, бо вона враз починає мені щиро всміхатися.

— Знайомся, Христинко, — втомлено каже Софія. — Це — твоя старша сестричка Ада.

Я ніяковію. А чи часто вам доводилося вже у зрілому віці знайомитися з рідними братами та сестрами? Одне діло, коли знаєш про нього чи про неї від народження, бачиш, як дитя росте, змінюється. Як то мій брат Ромко — з верескливого рожевого кокона він поступово перетворився на свідомого балакучого індивіда. А тут — такий сюрприз. Я мовчки простягаю малій іграшку, щойно куплену в супермаркеті. Та плескає задоволено в долоні та кидається спочатку до іграшки, а потім до мене.

— У мене є сестла, ула, мамо! Дивися, яка гална ляля! А мозна я зватиму її Ядвігою?

Ми з Софією перезираємося, поки мала щось там по- дитячому лепече до ляльки. «Треба ж таке!» — читає на моєму обличчі Софія. Цікаво, вона бачила хоч на фото мою бабусю? Напевно, бачила, бо дуже тихо, так, щоб тільки я почула, говорить:

— Пригадуєш вислів: кров — не водиця?!

А потім Христинка бере мене за руку. Веде до себе в кімнату, показує весь свій нехитрий скарб і говорить, що вона мене дуже-дуже любить, бо вона знає, як то добре мати старшу сестру. Он у дитячому садочку в Равлика-Павлика (він насправді не равлик, то його так красиво прозивають дітки) є старша сестричка Полінка. То вона його щодня з садочка забирає і дорогою різні цікаві історії розповідає.

— Ти мене тез будес з садоцку забилати? — запитує Христинка.

Я киваю. Які можуть бути заперечення? Я ж старша сестра.

Так, Віктор — геній. І де він тої мудрості набрався? Мо’, на війні? Добре, що зайшла в супермаркет. Від його фінансової допомоги відмовилася. Благо, нам позавчора виплатили аванс за вересень. Копійки, звісно, однак, якщо чесно, на чайові гості «Янгола» ніколи не скупилися. Тож дещо собі можу дозволити. Принаймні зекономлю потім на цигарках і пиві. Поки роботу нову знайду, дечим доведеться жертвувати.

Ця лялька лежала у великому кошику впереміж із іншими м’якими іграшками та сумно й трохи розчаровано дивилася на світ. Уже й не сподіваючись, що поміж кольорових зайчиків та песиків хтось таки оцінить і помітить її. Довге плаття оливкового кольору, червоні буси на шиї. Пришиті зелені очі-намистинки, намальовані чорним на тілесній тканині риси обличчя — брови та ніс. Приклеєні червоні коралові губи з м’якої тканини і сніп розкішного пшеничного волосся. Такого ж неслухняного, як колись у дитинстві в мене. Я взяла ляльку в руки. Покрутила. Ніяких пришитих чи пришпилених наліпок з адресою виробника та ціною. Правда, на кошику згори великим чорними буквами написано, що то акційний товар і коштує весь однаково.

Мені лялька сподобалася. І то було дуже-дуже по-дурному, але я її той… поцілувала по-особливому. І в той момент подумала собі: припустімо, я справді янгол і в мені є ота дрібка Божої благодаті, котру мусять мати всі янголи. Так от, нехай із моїм поцілунком крихта тої благодаті залишиться в тій ляльці. І хай вона стане маленьким оберегом для моєї молодшої сестрички.

***

Троянди не бувають потворними. Вони — втілення не лише кохання, але й краси. Це вам підтвердить будь-хто. Та чомусь саме таке дивне порівняння — «потворна троянда» — спало мені на думку, коли я зважилася пильно зазирнути в очі Софії. Зрештою, варто уявити, що хтось забудькуватий замість того, аби викинути прив’ялу квітку на смітник, забув її у вазі на тиждень-другий. А вона, всупереч усім законам біології, вперто чіпляється за життя, живлячись залишками води, що встигла застоятися та засмердітися. Повірте, це огидне видовище. Загляньте до кімнати, чи не час позбутися такої квітки? Як не викинути на смітник, то, наче випадково, залишити на лавці в найближчому парку. Хай краще хтось незнайомий, поспішаючи у важливих справах, раптом завмре: яка краса колись була! А потім, прохопившись, метнеться далі. Та того ж таки вечора раптом відчує нестримне бажання купити дружині чи подрузі, доні чи мамі квіти. Хай навіть у неї не день народження, і не день янгола, а до Восьмого березня ще півроку…

До чого тут змучені троянди та Софія? Та просто одного разу я дозволила собі зазирнути їй в очі…

***

Сидимо на кухні, п’ємо чай, заїдаючи його тортом. Розмова не клеїться. Христя носиться дзиґою по квартирі, притискаючи до себе ляльку Ядвігу. Софія намагається не дивитися на мене. Уважно вивчає то чай, то торт, то втуплюється у сутінки за вікном,