Читати книгу - "Бібліотека душ"

свої тьмяні відображення у скляній вітрині, з тих, що виставляють у музеях: по пояс заввишки й квадратній, площею чотири фути. Усередині, охайно розкладені й марковані, лежали різні предмети: вирізьблена шкаралупа кокосового горіха, китовий хребець у вигляді гребінця, кам’яна сокирка і декілька інших, корисність яких не була очевидною, принаймні на перший погляд. Табличка на склі повідомляла: «Предмети побуту дивних з острова Еспіріту-Санту, Нові Гебриди, Південнотихоокеанський регіон, прибл. 1750 р.»

— Ха, — мовила Емма.

— Дивно, — відповів я.

Вона знову вкрила вітрину чохлом, хоча замітати за собою сліди особливого сенсу не було (вставити нову шибку в розбите вікно ми ніяк не могли), і ми повільно стали обходити кімнату, навмання розкриваючи інші предмети. Усі вони так чи інакше виявилися музейними вітринами. Те, що лежало всередині, майже не було пов’язане між собою. Поєднувало ці речі тільки те, що колись вони належали дивним чи ті ними користувалися. В одній вітрині лежали барвисті шовки, які носили дивні на Далекому Сході, близько 1800 року. В іншій містився поперечний переріз пня якогось дерева, але, придивившись ближче, ми побачили, що насправді це двері з залізними петлями й клямкою, виготовленою з наросту на дереві. На табличці було написано: «Вхід у будинок дивних у Великій Гібернійській Глушині, прибл. 1530 р.»

— Ого. — Емма нахилилася над склом, щоб краще роздивитися. — Я й не думала, що нас у світі так багато.

— Чи було багато, — виправив я. — Не знаю, чи вони досі там живуть.

Остання вітрина, яку ми оглянули, називалася «Зброя дивних-хеттеїв, підземне місто Каймаклі, дата невідома». На наш превеликий подив, усередині лежали тільки дохлі жуки й метелики.

Емма розвернула свій вогник у мій бік і глянула на мене.

— Ми визначили, що Бентам — великий прихильник історії. Ідемо далі?

Ми швидко пройшлися ще двома кімнатами, де було повно музейних вітрин під чохлами, і за ними відкрилися практичні сходи, якими ми піднялися на наступний поверх. Двері зі сходового майданчика вели в довгий коридор, що потопав у товстих килимах. Здавалося, він тягнеться вічно. Двері, розташовані з рівними проміжками, й повторюваний візерунок на шпалерах створювали запаморочливе враження нескінченності.

Ми пішли коридором, зазираючи в кімнати. Усі вони були однаково вмебльовані, з однаковим інтер’єром, ідентичними шпалерами: у кожній було ліжко, тумбочка і гардероб, точнісінько як у тій кімнаті, де відновлював сили я. Візерунок на шпалерах — пишні ґрона червоного винограду — гіпнотичними хвилями перекочувався зі стін на килимове покриття підлоги, і складалося враження, що всю кімнату поволі відвойовує в людей природа. Насправді ж усі кімнати були б цілковито безликими, якби не маленькі мідні таблички, пригвинчені до дверей. На них кожній кімнаті було присвоєно унікальне ім’я, і всі вони, як одне, були екзотичними: «Альпійська кімната», «Ґобійська кімната», «Амазонська кімната».

Уздовж коридору було щось із п’ятдесят кімнат, і ми вже пройшли половину його довжини (тепер ми оглядали все поспіхом, бо були впевнені, що нічого корисного тут для себе не знайдемо), як зненацька понад нашими головами прокотився струмінь повітря, такого холодного, що на шкірі в мене повискакували сироти.

— Оххо! — Я потер передпліччя. — А звідки це?

— Може, хто лишив вікно відчиненим? — висловила припущення Емма.

— Але ж надворі не холодно, — заперечив я, і вона тільки плечима знизала.

Ми йшли коридором далі, і повітря все більше остигало. Аж врешті ми завернули за ріг і опинилися у відрізку коридору, де зі стелі звисали крижані бурульки, а на килимі виблискував іній. Здавалося, що холоднечу випромінює одна кімната. Ми стояли перед нею й дивились, як одна за одною зі шпарини під дверима випурхують сніжинки.

— Це дуже дивно, — тремтячи від холоду, сказав я.

— І, поза сумнівом, незвично, — погодилася Емма. — Навіть за моїми мірками.

Я зробив крок уперед (під ногами потріскував засніжений килим) і уважно прочитав напис на табличці. «Сибірська кімната».

Я подивився на Емму. Вона відповіла мені таким самим поглядом.

— Мабуть, кондиціонер зламався, от і жене холод, — сказала вона.

— Давай відчинимо й подивимось. — Я простягнув руку до клямки й спробував її повернути, але нічого не вийшло. — Замкнено.

Емма поклала руку на клямку і кілька секунд потримала. З неї почала крапати вода, бо всередині потроху танув лід.

— Не замкнено, — сказала Емма. — Замерзло.

Вона повернула клямку і штовхнула двері, але ті прочинилися всього на дюйм. На протилежному боці заважала кучугура снігу. Ми вперлися в двері плечима й на рахунок «три» налягли на них. Двері розчахнулися, і нам в обличчя вдарило арктичне повітря. На всі боки полетів сніг, засипав нам очі, вирвався в коридор.

Позатулявши обличчя долонями, ми зазирнули всередину. Меблі тут були такі самі, що й у решті кімнат — ліжко, гардероб, тумбочка, — але то тут, то там видніли горбки снігових заметів.

— Що це таке? — перекрикуючи вітер, спитав я. — Ще один контур?

— Такого не може бути! — викрикнула у відповідь Емма. — Бо ми вже в контурі!

Змагаючись із вітром, ми переступили поріг, щоб роздивитися все поближче. Я думав, що сніг і вітер залітали у відчинене вікно, але, коли завірюха вляглася, побачив, що вікна в цій кімнаті нема взагалі. Ба більше: у ній навіть не було дальньої стіни. Обабіч нас виблискували вкриті памороззю стіни, над головою була обмерзла стеля, а десь у нас під ногами, напевно, був килим. Але на тому місці, де мала бути четверта стіна, кімната переходила в крижану печеру, а далі був відкритий простір, земля й повітря, і білі сніги та чорні скелі, що тяглися в нескінченність.

Як я розумів, то й був Сибір.

У білу пустелю з кімнати вела стежка, прокладена в снігу лопатою. Ми потупали по ній і вийшли з кімнати в печеру, у захваті роздивляючись усе навколо. З підлоги й зі стелі виростали гігантські крижані шпичаки, й усе це нагадувало ліс білих дерев.

Емму важко було чимось вразити — їй було майже сто років, і за цей час вона бачила стільки всього дивного, що на ціле життя вистачить. Але ця печера, здавалося, наповнила її щирим і непідробним захватом.

— Це неймовірно! — Вона нахилилася, щоб зачерпнути в долоню снігу. І, сміючись, жбурнула ним у мене. — Скажи, неймовірно?

— Скажу, — крізь зуби, що цокотіли, підтвердив я, — але звідки це все тут?

Обминаючи велетенські бурульки, ми вийшли на відкриту місцевість. Я озирнувся, проте кімнати не побачив узагалі, так ідеально вона була замаскована всередині печери.

Емма поспішила вперед, та одразу ж і повернулася.

— Туди дивись! — напруженим голосом промовила вона.

Я підійшов до неї, загрібаючи ногами