Читати книгу - "Смерть Верґілія"

нових форм, ні, — до нових сенсів реальности, бо саме тут і відкривається щонайглибша таїна реальности, таїна відповідности, взаємної відповідности реального «я» й реального світу, — та відповідність, що надає символу правдивої виразности й підносить його до символу істини, та відповідність, яка породжує істину і з якої починається будь-яке творення реальности, проникаючи пласт за пластом, навпомацки, навмання до недосяжних померкових глибин початку й кінця, проникаючи до незбагненно-божественного у світі, у всесвіті, в душі ближнього, проникаючи до тієї останньої богозавітности, яка, ладна прокинутись і відкритися, таїться повсюди, навіть у найпослідущій душі; саме це відкриття божественного через самопізнавальне пізнання власної душі, — саме це і становить місію людського мистецтва, його вселюдську місію, його пізнання місію, а отже, й виправдання його права існувати, що виявляється у мистецтву рокованій похмурій близькості до смерти, бо лише в такій близькості воно і спроможне стати мистецтвом істинним, бо лише так воно — до символу розкрита людська душа; воістину, він про це знав,

та знав він також і про те, що краса символу, хай би який правдиво-виразний він був, у жодному разі не повинна обертатися на самоціль, що завжди, коли це стається і краса вибивається у самоціль, тоді підривається коріння мистецтва, бо його творче діяння неминуче набуває потворного вигляду, бо те, що породжено, раптом замінює те, що його породило, порожня форма замінює реальний сенс, гола краса — доступну пізнання істину, й усе це — у плутанині суцільній, у коловерті суцільній перемін і підмін, замкнуте коло яких не допускає уже оновлення жодного, нічого уже не розширює, нічого не відкриває — ні божественного у зіпсутому, ні зіпсутого у божественності людини, а просто втішається порожніми формами, пустопорожніми словами, і в такій неспроможності вбачати різницю, ба більше, у неспроможності триматися клятви зводить мистецтво до ремісництва, а поезію — до літературщини; воістину, він про це знав, і йому завдавало це нестерпного болю,

і саме тому він знав і про небезпеки, глибоко зачаєні в будь-якому мистецтві, саме тому знав і про незглибиму внутрішню самотність людини, якій судилося бути митцем, знав про самотність оцю її вроджену, що людину затягує в ще глибшу самотність мистецтва й у безмовність краси, і знав він, що більшість митців таке усамітнення доводить до згуби, що робить воно їх сліпими, і в сліпоті своїй вони вже не бачать світу, не бачать божественного в ньому й у своїх ближніх, що ці митці, сп’янілі від своєї самотности, спроможні побачити лише власну богоподібність, так ніби нею позначені тільки вони, і знав він, що схиляння таке перед самим собою, спрагле визнання загального, дедалі більшою мірою стає єдиним сенсом їхньої творчости — зрадою і божества, і мистецтва, саме зрадою, бо так мистецький твір обертається на твір ремісницький, на такий собі недоброчесний плащ мистецького марнославства, на строкате парадне вбрання, ганебність якого навіть самовдоволено виставлену напоказ власну голизну перетворює на маскарадну личину, і хоч недоброчесне самозамилування, красою захоплення і до ефекту прагнення, одноразова скороминущість і неспроможна розширюватися обмеженість ремісництва такого, — хоч усе це знаходить шляхи до людей куди легше, ніж справжнє мистецтво, це — шляхи тільки примарні, із самотности вихід, але не приєднання до людської спільноти, якого шукає справжнє мистецтво у своєму пориванні до людства, ні, це — приєднання до юрбища, до його брутальности, до його неспроможности триматися клятви, до клятвопорушної облудної спільноти, яка жодної реальности не долає й не творить, ба навіть і не бажає нічого такого робити, а просто дрімотно нидіє у забутті реальности, реальність утративши, як її втратило ремісництво, реальність утративши, як її втратила літературщина; ось та глибоко зачаєна небезпека, що чигає на кожного, хто до мистецтва причетний; ох, як же боляче було йому знати про це,

і тому він знав також, що його здавна підстерігала небезпека ремісництва й літературщини, що він усе ще в полоні небезпеки такої, що через це (хоч він ніколи й не важився собі в цьому щиро зізнатися) його поезія називатись мистецтвом, по суті, вже не заслуговує, адже вона, позбавлена оновлення і поглиблення, — це всього-на-всього недоброчесне виробництво краси, далеке від творення реальности, адже його поезія від початку самого і до кінця, від «Етни» й аж до «Енеїди» у своїй сліпоті слугувала і віддавалася лише красі, самовдоволено обмежувалась тим, що прикрашала вже давно задумане і продумане, давно уже пізнане, давно вже сформоване, відмовляючись від справжнього внутрішнього розвитку (хіба що оте чимдалі важче нагромадження пишноти і блиску), — ремісництво, яке не могло самотужки ніколи здолати буття й піднести його до реального символу. О, він на собі, на власнім житті і на власній творчості пізнав ремісництва спокусу, пізнав спокусу підмін, яка ставить те, що породжено, замість того, що його породило, ставить гру замість єднання, замість неспинного, живого творення — що-небудь застигле, ставить красу замість пізнання; він знав про підміни такі й переміни, знав, адже усе це стало і його життєвим шляхом, нещасливим шляхом, що завів його від рідного краю аж до столиці, від живого і творчого ремества до самооманливого красномовства, від людського обов’язку й відповідальности — до показного і лицемірного співчуття, що поглядає на все спогорда й ніколи не подумає навіть допомогти по-справжньому. Туди — в паланкіні, назад — у паланкіні… Зворотний шлях від єднання, яке шанує закон, шлях до відокремлення, що знає і визнає лише випадковість, це шлях, ба ні, не шлях, а падіння у брутальність юрби, та ще й туди, де ця брутальність найгірша — в літературщину! Хоч зрідка він це й усвідомлював, та знову і знову поринав у хмільне сп’яніння, хай би в якій подобі воно являлось йому — чи то краси, чи марнославства, чи вишуканої гри уяви, чи просто награного самозабуття. Ось якими характерними рисами було позначене його життя, немовби оточене слизькими гадючими кільцями, — запаморочливе сп’яніння невпинними поворотами і перемінами, спокусливе сп’яніння своїм ремісництвом, і нехай він тепер, озираючись на це життя, й відчував за нього сором, нехай тепер, коли вже досягнуто межі часів і невдовзі грі мав настати кінець, він, ніби протверезівши, з холодною головою мусить сказати собі, що прожив таке нікчемне й негідне літературне життя, нічим не краще, аніж у якого-небудь Бавія, чи Мевія, чи будь-кого іншого з-поміж отих віршомазів пихатих, яких він так зневажав, атож, хай навіть саме уже це, знову ж таки, й підтверджувало, що у зневазі до будь-кого іншого криється й певна зневага до себе, бо тепер вона підіймалася