Читати книгу - "Жак-фаталіст"

монастирі св. Марії, муки в Льоншанському монастирі, усюди муки. З чого скажете почати, паніматонько?

— З перших.

— Але ж, паніматонько, — сказала я, — то дуже довго буде й дуже сумно, а мені не хотілося б так довго вас засмучувати.

— Не бійся, я люблю плакати, ніжній душі солодко проливати сльози. Ти теж, мабуть, плакати любиш. Ти мені сльози втиратимеш, а я — тобі, і ми, певно, щасливі будемо під час оповідання про твої муки. Хто знає, до чого може довести нас зворушення? — На останніх словах глянула на мене знизу вгору вільготними вже очима, взяла мене за обидві руки й присунулась до мене ще ближче, так що вона до мене торкалась, а я до неї.

— Розповідай, дитино моя, — сказала, — я чекаю і почуваю в собі велике бажання розчулитися. Здається, у житті своєму я не була ще така чула й ніжна…

Тож я почала своє оповідання приблизно так, як вам оце написала. Годі переказати, яке враження справило воно на неї, як вона зітхала, як плакала, як обурювалася моїми жорстокими батьками, жахливими черницями у монастирі св. Марії та Льоншанському. Мені дуже прикро було б, коли б їм трапилася хоч мала частина того лиха, що вона їм зичила. Я не хотіла б, щоб з голови мого найгіршого ворога хоч би волосина впала. Вряди-годи вона уривала мене, підводилася, ходила, знову сідала на своє місце, іноді зводила руки й очі догори, а потім ховала голову в мене на колінах. Коли я розповідала про в'язницю, про своє заклинання й прилюдне каяття, вона мало не кричала, а коли я закінчила й замовкла, вона лежала якийсь час, схилившись на ліжко, припавши обличчям до ковдри, витягнувши над головою руки, і я сказала їй:

— Простіть мене, паніматонько, що я такої туги завдала вам. Я ж попереджала вас, а ви сами схотіли…

Вона відповіла мені тільки:

— Лихі істоти! Жахливі істоти! Тільки в монастирі може отак занепасти людяність. Коли ненависть поєднується з постійним лихим настроєм, то впину тоді вже немає. На щастя, я лагідна, люблю всіх своїх черниць; вони теж ті більше, ті менше перейняли мою вдачу, і одна одну люблять. Але як витримало ваше слабе здоров'я такі муки? Як не зламалися ці ручки й ніжки? Як не зруйнувалася ця тендітна машина? Як не погас у сльозах блиск цих оченят? Жорстокі! Скрутити ці руки мотузками!.. — казала вона і брала мене за руки й цілувала їх. — Виривати скарги й стогони з цих уст!.. — І цілувала їх. — Нагонити на це чарівне, ясне обличчя безкінечні хмари смутку!.. — і цілувала його. — Зв'ялити троянди цих лиць!.. — і гладила їх рукою та цілувала. — Спотворити цю голівку! Рвати це волосся! Захмарити клопотом це чоло!.. — І цілувала мені голову, чоло, волосся. — Накинути петлю на цю шию, шматувати ці плечі наконечниками!.. — і зсувала мені покривало з шиї та голови, розстібала мені вгорі сукню, волосся моє падало на відкриті плечі, груди мої були напівголі, а вона цілувала мені шию, відкриті плечі й напівголі груди. Тоді по тремтінню, що охопило її, по незв'язності в мові та нестямі її очей і рук, по тому, як стискалось її коліно між моїми, як палко вона пригортала мене і як міцно оповивали мене її руки, — я помітила, що та хвороба незабаром знову обпаде її. Не знаю, що діялось у мені, але мене пройняв жах, дріж і млость, які потвердили мою підозру, що її недуга заразлива. Я сказала їй:

— Гляньте, паніматонько, до якого безладу ви мене призвели! Коли ввійде хто…

— Сиди, сиди, — мовила вона здушеним голосом, — ніхто не ввійде…

Тим часом я силкувалася встати, вирватися в неї і казала їй:

— Бережіться, паніматонько, ось знову ваша недуга підступає. Дозвольте мені піти…

Я хотіла піти, хотіла, певна річ, але не могла. Сили в собі не почувала зовсім, коліна піді мною підгиналися. Вона сиділа, я стояла, вона тягла мене до себе, я боялася впасти на неї і зробити їй боляче. Тож сіла край ліжка й сказала їй:

— Не знаю, що зі мною, паніматонько, але мені недобре.

— Мені теж, — сказала вона, — але спочинь хвилинку, це минеться, це нічого…

Справді, моя настоятелька заспокоїлась, і я також. Обидві ми були пригнічені — я схилилась головою на її подушку, а вона поклала голову мені на коліно, чолом пригорнулась до моєї руки. Так ми пробули хвилин кілька. Не знаю, про що вона думала, а я не думала нічого, не могла думати, кволість огорнула мене геть усю.

Ми мовчали, аж ось настоятелька заговорила перша й сказала мені:

— Сюзанно, з того, що ви казали мені про вашу першу настоятельку, мені здається, що вона була вам дуже дорога.

— Дуже.

— Вона любила вас не більше, ніж я вас, а ви її любили більше… Ви не відповідаєте?

— Я була нещасна, вона полегшила мої муки.

— Звідки взялася у вас відраза до чернецтва? Ви не все мені сказали, Сюзанно.

— Даруйте, паніматко.

— Та це ж неможливо — бути такою гарною, адже ви дуже гарна, самі не знаєте, яка гарна, і щоб ніхто вам не сказав цього.

— Мені казали.

— І той, хто казав це, не був вам прикрий?

— Hi.

— І він припав вам до серця?

— Аж ніяк.

— Що? Ваше серце ніколи нічого не почувало?

— Нічого.

— Як? Хіба відраза до монастиря постала у вас не через пристрасть — таємну або батькам невгодну? Звіртеся мені, я вибачлива.

— Не маю з чим звірятися вам, паніматонько.

— Так з чого ж тоді взялася ваша відраза до чернецтва?

— З самого чернецтва. Я ненавиджу його обов'язки, заняття, самотництво, примус. Мені здається, я до іншого покликана.

— Чому ж вам здається так?

— Бо нудьга гнітить мене, нудьгую я.

— Навіть тут?

— Так, паніматонько, навіть тут, дарма що ви до мене така добра.

— Може, ви почуваєте в собі якісь потяги, бажання?

— Ніяких.

— Вірю. Ви, здається мені, на вдачу спокійна.

— Дуже.

— Навіть холодна.

— Не знаю.

— Ви світу не знаєте?

— Трохи знаю.

— Він вабить вас?

— Цього я гаразд не тямлю, та, мабуть, вабить-таки.

— Може, за волею сумуєте?

— Саме за нею, та, певно, й ще багато за чим.

— За чим же саме? Скажіть мені щиро, друже, вам хотілося б вийти заміж?

— Воліла б краще вийти заміж, ніж бути черницею, то вже певно.

— Чому воліли б?

— Не відаю.

— Не відаєте? А скажіть, яке враження справляє на вас присутність чоловіка?

— Ніякого. Коли він розумний і говорить добре, мені приємно його слухати, коли він з обличчя